На жаль, саме питання пам’яті, а не історії були актуалізовані у Новограді-Волинському останнім часом. Багатьох, мабуть, здивує, але пам’ять і історія — поняття не тотожні. За словами відомого львівського історика В.Расевича: «Природа пам’яті полягає в тому, що вона завжди вибіркова і мозаїчна. Натомість історія, як академічна наука, претендує на універсальну розповідь. Пам’ять, як правило, міфологізована й усічена. З пам’яті можна витерти все, що не пасує до домінантного канону. І ще одне важливе зауваження — немає постійного пам’ятання. Ми щоразу маємо справу з пам’яттю конкретної особи або групи осіб. Наголошую — живих осіб і колективів. Приписування пам’яті минулому — це вибудовування традиції. Укладання списку уявних «однодумців» із кола історичних персонажів».
Ось з усіма цими проблемами містяни зіштовхнулися нещодавно, наприклад, у питанні з перейменуванням міста. Здавалось би, всього одна буква у назві, Звяголь чи Звягель… Чи так вже вона важлива?
Мабуть, для багатьох буде несподіваним дізнатися, що два найбільш «патріотичних» обласних центри України носять свої сучасні назви лише з 9 серпня 1944 р. У цей день Указом Президії Верховної Ради СРСР м.Тарнопіль стало Тернополем, а Черновіци — Чернівцями. Чернівці мали декілька назв. Наприклад, за часів Австро-Угорщини — Черновіц, за румунів — Черновіци. Але Тернопіль носив свою єдину історичну назву Тарнопіль із часу його заснування у 1540 р. Яном Амором Тарновським. Чи повернули за часів Незалежності місту його історичну назву? Таки ні. Бо польська. Замість того придумали легенду про походження назви Тернопіль. У Чернівцях взагалі з цим питанням не «заморочувалися». Ось яке значення насправді надавалось і надається одній букві.
У нашому випадку маємо русинську (українську) назву Звяголь і згодом (після 1569 р.) — її польський («латинізований») варіант Звягель (чверть історії міста). Та ще і літописну назву. І до цього — міфологізовану й усічену пам’ять певних «живих осіб і колективів». Думка яких, до речі, не має нічого спільного з реальними інтересами і проблемами держави, міста і його громади. Ото треба, мабуть, таки брати приклад із Чернівців і більш не «заморочуватись», не будоражити громаду і не будоражитись самим.
Ще один приклад застосування подібної пам’яті — це дошка Є.Коновальцю. Отже встановили без дозволу намогильну (за змістом) таблицю на пам’ятці радянської архітектури, перетворивши фактично її на пам’ятку намогильну, себто кенотаф (умовну могилу). «Живому колективу» навіть у голову не могло прийти, що полковник Є.Коновалець, на той час командир бригади січових стрільців, таки у нашому місті був. І не один, а разом зі штабом бригади і його начальником — полковником А.Мельником. І перебування це пов’язано з відомою пожежею в місті наприкінці серпня 1919 р. Нагадаємо, що внаслідок цієї пожежі півміста згоріло вщент. Чи є у містян привід для «увічнення» особливо у такий спосіб? Ще за «намогильні» таблиці: таблиця С.Петлюрі. Чому її на ще одну пам’ятку архітектури втулили? З написом зрозуміло — де бодай одна стаття за перебування С.Петлюри у місті? Там, до речі, теж багато цікавого.
Звісно, що встановлення таких «намогильних» таблиць є, на жаль, черговим прикладом зневаги «живих осіб і колективів» до пересічних мешканців міста. За всіма нормами людям із напису повинно бути зрозумілим, чому ту таблицю на саме ту будівлю втулили. Пам’ятати треба правильно.
Але остання ініціатива щодо пам’яті взагалі ні в які ворота не лізе. Особливо зазначений на офіційному сайті Новоград-Волинської міської ради привід для встановлення пам’ятника. Тобто, ймовірний проїзд М. Климишина через місто на початку вересня 1941 р.
У вересні минулого року на Всеукраїнській науково-краєзнавчій конференції «Національна визвольна боротьба українського народу» у Житомирі автором була представлена робота «До деяких питань з історії діяльності національно-визвольних рухів на Новоград-Волинщині у 1941-1943 р.р». Через великий обсяг матеріалу роботу довелось розбити на дві статті. При написанні були широко використані спогади самого М. Климишина «В поході до волі», видані у двох томах 1988 р. у Детройті. У них Звягелю присвячені… ні одна глава…
Згідно за спогадами М. Климишина, він зі своєю передовою командою похідної групи «Північ» у складі п’ятьох осіб прибув до Звягеля вже через два дні після «визволення» міста німцями. Адже передова команда була забезпечена «асвайсами», автівкою та мапами розвідорганом «Хорст» абверу (німецької воєнної розвідки) у Луцьку і могла вільно рухатись навіть у бойових порядках вермахту. Про це також згадує М.Климишин.
До того ж, на декілька тижнів у липні 1941 р. Звягель став «головною базою» (тебто, головним пересильним пунктом) для його похідної групи «Північ». Тоді ж (або наступного дня) у місті ночувала передова команда похідної групи «Схід» із трьох осіб , у т.ч. Я.Старух та В.Кук. Взагалі через цю базу пройшла майже вся похідна група «Північ» і спеціальна похідна група «Схід». Бував у місті неодноразово й Іван Легенда-Климів, багато інших провідних діячів ОУН(р).
Чому ж для встановлення вибрано такий малозначущий привід? Може, через малозначущий результат діяльності «похідняків» у місті? Адже саме представником «сітки» за участю «похідняків» було «зорганізоване життя» у місті і сформована допоміжна адміністрація — міська та районна управи, обраний бургомістр. У 2000 р. у Лондоні були видані мемуари М.Мартинюка (Марценюка), другого провідника Звягільського окружного проводу, до того — фактично провідника Ярунського проводу — «Спогади з підпілля». Ось що він згадує з цього приводу: «Міська і районна управи були в руках місцевих російсько-реакційних елементів та німецьких колоністів (на терені Звягеля і околиць жило їх багато). Наші люди старалися якось врости в терен, але їм не вдавалося». І не вдалось. Тобто, мешканці міста не підтримали, а тогочасна місцева «еліта» з допомогою німців прибрала «конкурентів» із місцевого «політичного поля».
Звісно питання: хто ж таку владу «зорганізував»? Чи справа тут насправді не тільки у «похідняках» та «неетнічних»? Скінчилось усе тим, що на початку вересня 1941 р.
Звягельський окружний провід у кількості п’ятьох осіб перейшов до Корця і під своєю назвою почав «обслуговати» декілька районів трьох областей. Після сього питання ОУН(р) в нашому місті в повний зріст не підіймалось.
Але правда, мабуть, простіша та страшніша. Судячи знов таки з інформації, розміщеної на офіційному сайті міськради, громаді міста пропонують увічнити на підставі припущень і винятково зі статті у «Вікіпедії». Чудовий приклад зневаги «живого колективу» до городян.
Взагалі не може не виникнути питання: чому, кому і для чого потрібно встановлювати пам’ятник саме М.Климишину і саме у нашому місті? Кому і для чого він насправді потрібен? Зрозуміло, що тільки не громаді міста. Якщо когось так захопила постать М.Климишина, — най їде на його батьківщину, на Калушщину. Там у рідному селі навіть меморіальної таблиці немає, не те щоб пам’ятника. Житомирська обласна рада прийняла рішення щодо року С.Бандери. То нехай у Житомирі і встановлюють той пам’ятник, за бажанням. У них на це приводів більше, ніж у нас. Навіть заарештовувся він у Житомирі двічі. Але в Житомирі навіть за таблицею щодо Шухевича не хочуть «заморочуватись». На жаль, ото маємо ж пам’ять власних «живих… колективів»…
То нехай ті «живі колективи», за бажанням, знайдуть ту казарму, де та «база» похідних груп розташовувалась, та встановить нормальну інформаційну таблицю. І прізвищ для неї не менше десятка видних борців за волю, крім М.Климишина, знайдеться. Може, навіть у такому разі облдержадміністрація і пропустить таку таблицю як меморіальну… Але тут треба попрацювати. А саме працювати якраз, мабуть, є найменш «політично доцільно».
Звісно, легше відкрити «Вікіпедію», а потім ставити вчергове недолугими ідеями громаду міста «на вуха». Займатись приписуванням «пам’яті минулому — «вибудуванням традиції», «укладанням списку уявних «однодумців» з кола історичних персонажів» тощо. Причому, реальної історії не просто не знати, але її за «політичною недоцільністю» навіть ігнорувати? При такому обсягу доступного матеріалу використовувати «Вікіпедію»? Для «висмоктування з пальця» такий малозначущий привід для ініціювання встановлення?
Нещодавно зіткнувся вкотре з цим на Ярунщині. Але з іншого приводу. Отож із трибуни — «битва» на полях Юрковщини», в першоджерелі — «свідчення тієй битви — багаточисельні хрести на полях Юрковщини». А на місці виявилось, що за 30 років не спромоглись останніх два хрести зі зрошувального каналу дістати, але встановили відповідний пам’ятний знак на полях… Гірковщини. Знайшли неподалік «підходящу гірку». Село ж недарма зветься Гірки. Сказали: «Це — курган», «свідчення великої битви» і встановили. На відміну від Юрковщини, за Гірками курганів ніколи не числилося. Ось така в нас пам’ять.
Звісно, що ніякий пам’ятник М.Климишину ні місту, ні його громаді не потрібен. Тільки отим «живим особам і колективам». Подія насправді більш широка, і якщо «увічнювати», то лише шляхом встановлення відповідної таблиці винятково на будівлі, яка безпосередньо пов’язана із зазначеними подіями. За бажанням. Отже, пам’ятати треба правильно.
Чи потрібна місту та його громаді повна і реальна історія? Чи отака пам’ять, міфологізована та усічена… За яку часто городянам доводиться витрачати власні час і гроші? Чи не соромно людям, які позиціонують себе як патріоти міста та держави, не знати історію і публічно демонструвати це незнання? Користуючись винятково отакою пам’яттю?