Баба Людмила сидить на лавці біля свого двору. До неї підходить сусідка. Питає:
— Чого така сумна?
— А чому радіти, Маріє? — відказує та, підтягуючи під шиєю ріжки хустки у волошку. — Знову мій Василь коники викидає.
— Посварилися?
— П’є.
— А мій, Людмило, думаєш, кращий? Уранці встало, весь тіпається, шлюзи свої відкрило, піввідра води втягнуло і десь почвалало. Ех-хе-хе… Та твій хоч по хаті порається, в городі хазяйнує. Навіть їсти наварить.
— А ти звідки знаєш?
— Так сама ж казала!
— Склероз… Допомагає він. Але ж п’є. Я його спасти хотіла…
— Щось хапало вже?!
— Та ні. Кажу: не пий, а то ноги протягнеш раньше времені. А йому і за вухом не свербить. А пенсія яка?
— Яка?!
— Така, як і в тебе!
— Ага-ага. Ну?
— Так ось, поки до другого числа дійде, то Василь половину її прожлуктить. Валька ж на хрестик усім — будь здорова! — дає.
— І трусять її, трусять… А мій, Людмило? Поки я вдома, то Петро такий, як треба. Вийду з хати на годину, прийду, а він уже ніякий. Хоч гопки на ньому скачи!
— Таке, таке, — зітхає баба Людмила й додає. — По радіву часто передачі передають, як таким, як ми, допомогти. Вони знають як.
— А що нам треба допомогти?
— Не нам! А таким алікам, як наші! Може, звернутися до них? Вони люди тямущі.
— Ага, тямущі! — відмахнулася баба Марія. — Тямущі грошики наші викачувати! Я он свого Петра тричі до ворожки водила.
— І що?
— І щоразу по триста гривень викладала. А толку? Ще більше дудлить! Висох, як шкілєт!
— А мого навпаки роздуває. Як Дуську.
— Яку Дуську?
— Та свиню мою! Може, таки звернемося до знаючих людей? Із радіва?
— Аферисти! Як і та ворожка!
— Підлити їм у горілку якої отрути?
Баба Марія аж відсахнулася:
— Здуріла чи що?! В тюрму заберуть!
— Я про зілля кажу! Яке б ото охоту до цієї напасті збило.
— Та всяке є. Чемериці можна дати. Копитняку. Гриба гно­йовика. А ще…
— То чого ти своєму не даєш?
— Давала. Не бере.
— Заспиртувалися, паразити. Ходімо, Маріє, до мене.
— Чого?
— Поки мій на пошту почимчикував, пригубимо потрошку. Я якраз борщику наварила. З квасолькою!
— Ех-хе-хе-е… Ходімо.