Об’єднання матерів і дружин: «Маємо бути сильними, як наші захисники»
Українці з 2014-го року почали здобувати важкий досвід воєнних втрат. Особливо відчутним він став для сімей захисників України. А далі — необхідність психологічної реабілітації учасників бойових дій та членів їхніх родин, вразливість людей перед викликами війни, брак психологів із воєнним досвідом. Ці проблеми уже всім років війни є нашою непростою щоденною реальністю. Але дехто не зупинився у найважчій ситуації, втративши на війні рідних і близьких.
Звягельчанка Олена Чернявська працює в райдержадміністрації уповноваженою особою з питань запобігання та виявлення корупції. Вісім років тому вона втратила чоловіка на війні, але не скорилася випробуванням. Завдяки їй, тепер у нашому місті є вулиця, названа на честь Олександра Чернявського (колишня — Ушакова). Цю пропозицію, разом з іншими, підготувала ГО «Об’єднання дружин і матерів бійців-учасників АТО», яку з 2018-го року очолює Олена. Створили організацію члени родин загиблих захисників (контактний тел.: 093-477-20-47).
— Олено, ваш досвід дуже цінний для багатьох. Якими були для вас роки після втрати чоловіка?
— З часом людина може прийняти факт втрати, але обставини, які про неї нагадують, можуть відновлювати болісні емоції, іноді — з більшою силою. Втрата, що відбулася в моїй родині, нікуди не дінеться.
Спочатку життя зупинилося, не бачила сенсу далі жити. Були такі дні, коли дитина сидить в одному кутку кімнати і задихається від сліз, а ти — в іншому, нічого зробити або сказати не можеш.
Потім — порожнеча. Нікого не хотілося бачити, чути. Жодних планів на завтра, мрій.
Здавалося, ніби це все трапилося не з тобою, що закінчиться війна, і чоловік повернеться. Щодня боролася сама з собою, навчалася бути сильною. Було гнітюче відчуття самотності, страх перед майбутнім. Бракувало сил на всі справи. Емоції дуже складні і їх багато.
— Проте ви не впали духом і не здалися, а почали активну громадську діяльність.
— Коли отримала свідоцтво про смерть чоловіка, то не розуміла, що далі робити? Куди звертатися? У державних службах одні мені співчували, інші у грубій формі реагували, ніби ти до них додому прийшов із власними проблемами… Ще хтось махав рукою: «Ти ще молода, вийдеш знову заміж, а зараз пощастило, бо отримаєш матеріальну підтримку держави». У такі моменти я ледь стримувалася, аби «не зірватися».
У нас з Олександром є син Іван, йому зараз 14 років. Він добре пам’ятає батька, був дуже близький із ним.
— Ви очолюєте ГО «Об’єднання матерів і дружин бійців-учасників АТО». Як прийшли до цього?
— Коли познайомилася з дружинами загиблих захисників. Ми розуміли одна одну без слів, без зайвих питань. Спільно усвідомили, що треба діяти, вирішили створити організацію, відстоювати свої права на державному рівні. Маємо дуже гіркий досвід із місцевою та районою владами, поки нас серйозно сприйняли.
Офіційно наша організація запрацювала в 2016 році, її головою була Лариса Лісовська, а я — заступником. У 2018 році Лісовська очолила Житомирську філію, а я очолила Новоград-Волинську.
Члени нашої організації — як одна родина, у нас не діляться на дружин і батьків, як в інших областях. Нас неможливо розділити чи посварити, бо ми — один механізм, який не працює без будь-якої деталі. Докладу всіх зусиль, щоб так і надалі було.
— Родини захисників проживають цю війну максимально «близько». Чи завжди знаходите слова підтримки? І чи легше їх знаходити, маючи певний досвід?
— Ні, не легше. У таких ситуаціях важко підібрати правильні слова. Кажу, що маємо бути сильними, як наші захисники. Буває, краще нічого не сказати, аніж те, що може нашкодити, бо кожне слово — наче лезом по рані.
Це кажу з власного досвіду. Щоразу, спілкуючись із новою родиною, яка втратила захисника, подумки повертаюся до подій 2015-го року. Ніби минуло не вісім років, а було вчора. Цей біль не минає. Навчаєшся з ним жити, контролювати емоції.
— Кажуть, що горе об’єднує. Тому серед справ, ініційованих вашою громадською організацією, реалізовано чимало корисних ідей?
— У пам’ять про наших Героїв ми висадили три тисячі тюльпанів біля Будинку офіцерів, спільно з іншими родинами загиблих військовослужбовців організували ходу в Києві «Час не лікує».
Долучалися до акцій під Верховною Радою України, щоб підняли пенсію для наших діток та батьків захисників. Також були соціальні акції для вирішення важливих проблем. Наприклад, віче «Стоп-Понінка».
— Раніше ви згуртовували родини учасників АТО. Чи звертаються до вас сім’ї, які зараз мають втрати? Мабуть, ви є для них прикладом, як не опустити руки?
— Так, намагаємося не залишати нікого наодинці з горем. Кожна дружина, мама, батько «підтягують» один одного. Але зараз ми набагато менше зустрічаємося, ніж до 24 лютого. Більше спілкуємося онлайн.
У мене багато помічників. Керівник групи батьків — Віра Мілько, дітей — Оля Козак, також — Лариса Лісовська та інші. Ми — як одна родина, тримаємося один одного.
У Звягельській громаді нам допомагає соціальний центр об’єднувати родини. У районі самі родини долучаються до нас. Є ще громада Ємільчинська, там мама загиблого військовослужбовця Наталія Макарчук долучає родини загиблих.
Деякі родини в соціальних мережах звертаються до нас по допомогу. Військовослужбовці просять допомогти родинам загиблих побратимів.
Деякі наші військові, які відправляються в гарячі точки, надають контакти своїх родин, щоб ми подбали про них, у разі чого.
— Що порадите матерям і дружинам, які мають незагоєні душевні рани від втрат?
— Тут всі поради зайві. Потрібні увага, людське ставлення і допомога, якщо про це просять. Усі родини — різні та унікальні. Горе вчить їх бути сильними.
Знаю дружину, яка служила в ЗСУ з чоловіком, а коли він загинув, залишилася боронити нашу землю. З часом підріс їхній син, також став захисником. Коли почалася повномасштабна війна, сина відправили «на нуль». Жінок туди не відправляють, окрім медиків, а мама цього не змогла витримати, тож поїхала служити до нього. Вирішила бути поряд, бо живе заради сина, і не може його втратити.
Інша жінка-військовослужбовець теж служила зі своїм чоловіком. Він загинув, а вона отримала поранення…
Знаю батьків, які все життя прожили в Луганській області, а після смерті сина вночі через поле вийшли до наших позицій, поїхали в Харків, забрали в морзі тіло сина та приїхали у наше місто жити біля своєї онуки та біля могили сина. Спочатку погано розуміли українську, а тепер читають, пишуть, намагаються розмовляти.
— У місті відбулося перейменування вулиць, і деякі з них названо на честь місцевих захисників України. Доводилося чути, що дехто з родин відмовився від цього. Чому?
— Коли мені запропонували долучитися до обговорення перейменування понад сотні місцевих вулиць, я погодилася, повідомила про це родини. Запитала їхню згоду щодо перейменування вулиць. Разом ми підготували пропозиції і подали на розгляд.
Під час обговорення чули різні думки. Зокрема, як дехто «поважає» наших Героїв… Деякі родини відмовилися брати в цьому участь. Такі думки боляче було читати та слухати. Те, що говорили деякі «патріоти» нашого міста на комісіях, не хочеться повторювати, щоб знову нікого не травмувати.
На сьогодні маємо понад 20 вулиць у пам’ять про наших захисників, на цьому зупинятися не будемо.
— Одна з вулиць носить тепер прізвище вашого загиблого чоловіка. Що відчуваєте з цього приводу?
— Відчуваю гордість та повагу, що я — дружина Героя. Мрію покращити цю вулицю, зробити її ошатнішою. Ми там проживали до смерті чоловіка. Нині оновлюємо таблички на будинках із новою назвою.
— Ви відвідуєте родини загиблих захисників, підтримуєте подарунками на свята. Хто вам допомагає фінансово?
— Так, ми активно підтримуємо родини. Багато років співпрацюємо з благодійними фондами нашої громади та інших міст, зокрема, за кордоном. За ці роки наші дітки відвідали Польщу, Німеччину, Іспанію, Литву, Латвію, Болгарію, Сполучені Штати. Співпрацюємо з військовими частинами, церквами, організацією «Червоний Хрест».
Мами з дітками мають змогу щороку безкоштовно відпочити в Західній Україні. Також є в нас благодійний фонд, який на новорічні свята стає спонсором: діти обирають у мережі собі подарунок на певну суму, скидають посилання і невдовзі отримують цей подарунок.
— Які плани має ваше об’єднання матерів і дружин?
— У майбутньому хочемо створити власну ГО, а не місцеве відділення, як зараз. Розробити проєкти для участі в міжнародних фондах, щоб розвивати організацію і громаду. Неодноразово обговорювали створення реабілітаційного центру для військових та їхніх родин.
Хочеться створити після Перемоги відділ, який займатиметься родинами загиблих, інвалідами війни та військовослужбовцями, щоб люди не бігали по інстанціях. Мріємо, щоб тут працювали люди, які пройшли війну й на цьому розуміються. Тоді в цій сфері будуть якісні послуги і людське ставлення.
— Дякую вам за розмову і за приклад бути сильними. Разом — до Перемоги!
— І я вам дякую!
Звягельчанка Олена Чернявська працює в райдержадміністрації уповноваженою особою з питань запобігання та виявлення корупції. Вісім років тому вона втратила чоловіка на війні, але не скорилася випробуванням. Завдяки їй, тепер у нашому місті є вулиця, названа на честь Олександра Чернявського (колишня — Ушакова). Цю пропозицію, разом з іншими, підготувала ГО «Об’єднання дружин і матерів бійців-учасників АТО», яку з 2018-го року очолює Олена. Створили організацію члени родин загиблих захисників (контактний тел.: 093-477-20-47).
— Олено, ваш досвід дуже цінний для багатьох. Якими були для вас роки після втрати чоловіка?
— З часом людина може прийняти факт втрати, але обставини, які про неї нагадують, можуть відновлювати болісні емоції, іноді — з більшою силою. Втрата, що відбулася в моїй родині, нікуди не дінеться.
Спочатку життя зупинилося, не бачила сенсу далі жити. Були такі дні, коли дитина сидить в одному кутку кімнати і задихається від сліз, а ти — в іншому, нічого зробити або сказати не можеш.
Потім — порожнеча. Нікого не хотілося бачити, чути. Жодних планів на завтра, мрій.
Здавалося, ніби це все трапилося не з тобою, що закінчиться війна, і чоловік повернеться. Щодня боролася сама з собою, навчалася бути сильною. Було гнітюче відчуття самотності, страх перед майбутнім. Бракувало сил на всі справи. Емоції дуже складні і їх багато.
— Проте ви не впали духом і не здалися, а почали активну громадську діяльність.
— Коли отримала свідоцтво про смерть чоловіка, то не розуміла, що далі робити? Куди звертатися? У державних службах одні мені співчували, інші у грубій формі реагували, ніби ти до них додому прийшов із власними проблемами… Ще хтось махав рукою: «Ти ще молода, вийдеш знову заміж, а зараз пощастило, бо отримаєш матеріальну підтримку держави». У такі моменти я ледь стримувалася, аби «не зірватися».
У нас з Олександром є син Іван, йому зараз 14 років. Він добре пам’ятає батька, був дуже близький із ним.
— Ви очолюєте ГО «Об’єднання матерів і дружин бійців-учасників АТО». Як прийшли до цього?
— Коли познайомилася з дружинами загиблих захисників. Ми розуміли одна одну без слів, без зайвих питань. Спільно усвідомили, що треба діяти, вирішили створити організацію, відстоювати свої права на державному рівні. Маємо дуже гіркий досвід із місцевою та районою владами, поки нас серйозно сприйняли.
Офіційно наша організація запрацювала в 2016 році, її головою була Лариса Лісовська, а я — заступником. У 2018 році Лісовська очолила Житомирську філію, а я очолила Новоград-Волинську.
Члени нашої організації — як одна родина, у нас не діляться на дружин і батьків, як в інших областях. Нас неможливо розділити чи посварити, бо ми — один механізм, який не працює без будь-якої деталі. Докладу всіх зусиль, щоб так і надалі було.
— Родини захисників проживають цю війну максимально «близько». Чи завжди знаходите слова підтримки? І чи легше їх знаходити, маючи певний досвід?
— Ні, не легше. У таких ситуаціях важко підібрати правильні слова. Кажу, що маємо бути сильними, як наші захисники. Буває, краще нічого не сказати, аніж те, що може нашкодити, бо кожне слово — наче лезом по рані.
Це кажу з власного досвіду. Щоразу, спілкуючись із новою родиною, яка втратила захисника, подумки повертаюся до подій 2015-го року. Ніби минуло не вісім років, а було вчора. Цей біль не минає. Навчаєшся з ним жити, контролювати емоції.
— Кажуть, що горе об’єднує. Тому серед справ, ініційованих вашою громадською організацією, реалізовано чимало корисних ідей?
— У пам’ять про наших Героїв ми висадили три тисячі тюльпанів біля Будинку офіцерів, спільно з іншими родинами загиблих військовослужбовців організували ходу в Києві «Час не лікує».
Долучалися до акцій під Верховною Радою України, щоб підняли пенсію для наших діток та батьків захисників. Також були соціальні акції для вирішення важливих проблем. Наприклад, віче «Стоп-Понінка».
— Раніше ви згуртовували родини учасників АТО. Чи звертаються до вас сім’ї, які зараз мають втрати? Мабуть, ви є для них прикладом, як не опустити руки?
— Так, намагаємося не залишати нікого наодинці з горем. Кожна дружина, мама, батько «підтягують» один одного. Але зараз ми набагато менше зустрічаємося, ніж до 24 лютого. Більше спілкуємося онлайн.
У мене багато помічників. Керівник групи батьків — Віра Мілько, дітей — Оля Козак, також — Лариса Лісовська та інші. Ми — як одна родина, тримаємося один одного.
У Звягельській громаді нам допомагає соціальний центр об’єднувати родини. У районі самі родини долучаються до нас. Є ще громада Ємільчинська, там мама загиблого військовослужбовця Наталія Макарчук долучає родини загиблих.
Деякі родини в соціальних мережах звертаються до нас по допомогу. Військовослужбовці просять допомогти родинам загиблих побратимів.
Деякі наші військові, які відправляються в гарячі точки, надають контакти своїх родин, щоб ми подбали про них, у разі чого.
— Що порадите матерям і дружинам, які мають незагоєні душевні рани від втрат?
— Тут всі поради зайві. Потрібні увага, людське ставлення і допомога, якщо про це просять. Усі родини — різні та унікальні. Горе вчить їх бути сильними.
Знаю дружину, яка служила в ЗСУ з чоловіком, а коли він загинув, залишилася боронити нашу землю. З часом підріс їхній син, також став захисником. Коли почалася повномасштабна війна, сина відправили «на нуль». Жінок туди не відправляють, окрім медиків, а мама цього не змогла витримати, тож поїхала служити до нього. Вирішила бути поряд, бо живе заради сина, і не може його втратити.
Інша жінка-військовослужбовець теж служила зі своїм чоловіком. Він загинув, а вона отримала поранення…
Знаю батьків, які все життя прожили в Луганській області, а після смерті сина вночі через поле вийшли до наших позицій, поїхали в Харків, забрали в морзі тіло сина та приїхали у наше місто жити біля своєї онуки та біля могили сина. Спочатку погано розуміли українську, а тепер читають, пишуть, намагаються розмовляти.
— У місті відбулося перейменування вулиць, і деякі з них названо на честь місцевих захисників України. Доводилося чути, що дехто з родин відмовився від цього. Чому?
— Коли мені запропонували долучитися до обговорення перейменування понад сотні місцевих вулиць, я погодилася, повідомила про це родини. Запитала їхню згоду щодо перейменування вулиць. Разом ми підготували пропозиції і подали на розгляд.
Під час обговорення чули різні думки. Зокрема, як дехто «поважає» наших Героїв… Деякі родини відмовилися брати в цьому участь. Такі думки боляче було читати та слухати. Те, що говорили деякі «патріоти» нашого міста на комісіях, не хочеться повторювати, щоб знову нікого не травмувати.
На сьогодні маємо понад 20 вулиць у пам’ять про наших захисників, на цьому зупинятися не будемо.
— Одна з вулиць носить тепер прізвище вашого загиблого чоловіка. Що відчуваєте з цього приводу?
— Відчуваю гордість та повагу, що я — дружина Героя. Мрію покращити цю вулицю, зробити її ошатнішою. Ми там проживали до смерті чоловіка. Нині оновлюємо таблички на будинках із новою назвою.
— Ви відвідуєте родини загиблих захисників, підтримуєте подарунками на свята. Хто вам допомагає фінансово?
— Так, ми активно підтримуємо родини. Багато років співпрацюємо з благодійними фондами нашої громади та інших міст, зокрема, за кордоном. За ці роки наші дітки відвідали Польщу, Німеччину, Іспанію, Литву, Латвію, Болгарію, Сполучені Штати. Співпрацюємо з військовими частинами, церквами, організацією «Червоний Хрест».
Мами з дітками мають змогу щороку безкоштовно відпочити в Західній Україні. Також є в нас благодійний фонд, який на новорічні свята стає спонсором: діти обирають у мережі собі подарунок на певну суму, скидають посилання і невдовзі отримують цей подарунок.
— Які плани має ваше об’єднання матерів і дружин?
— У майбутньому хочемо створити власну ГО, а не місцеве відділення, як зараз. Розробити проєкти для участі в міжнародних фондах, щоб розвивати організацію і громаду. Неодноразово обговорювали створення реабілітаційного центру для військових та їхніх родин.
Хочеться створити після Перемоги відділ, який займатиметься родинами загиблих, інвалідами війни та військовослужбовцями, щоб люди не бігали по інстанціях. Мріємо, щоб тут працювали люди, які пройшли війну й на цьому розуміються. Тоді в цій сфері будуть якісні послуги і людське ставлення.
— Дякую вам за розмову і за приклад бути сильними. Разом — до Перемоги!
— І я вам дякую!
Юлія КЛИМЧУК
Коментарі відсутні