«Більше не спілкуємося мовою ворога»
«Це ще один наш внесок у Перемогу», — кажуть на швейній фабриці «Леся» про ініціативу обмежити на підприємстві спілкування російською. Такий підхід, до речі, раніше продемонстрували партнери з Литви, де заборонили мову агресора з початком повномасштабної війни в Україні.
«Це тепер і наше негласне правило, бо ворожа мова після всіх злодіянь росії в нашій країні ріже слух», — каже директор фабрики Тетяна Кондратюк.
Власну історію про перехід після довгих років спілкування мовою ворога, який прийшов нищити українців, «Звягелю» розповіла співробітниця фабрики — начальник відділу технічного контролю Ірина Цапліна.
Рідний край Ірини — шахтарське місто Хрустальне на Луганщині — з весни 2014-го року перебуває під контролем самопроголошеної ЛНР. У 2016 році владою України Красний Луч був перейменований на Хрустальне, тоді як ЛНР продовжує використовувати колишню назву.
В умовах тотального «рускоязичія» Ірина закінчила школу. Пригадує, як рідкісні уроки української у школі були приводом заздрощів школярів, у яких такого предмету не було. Мовляв, навіщо вчити мову, якою на Донбасі ніхто не спілкується? Хіба що на околицях, де можна було де-не-де почути суржик.
Переїхавши жити у Звягель (тоді — Новоград-Волинський) після заміжжя, Ірина за звичкою продовжила користуватися російською. Попри те, що закінчила столичну Академію легкої промисловості, що свекруха її була вчителькою української мови та літератури, а її чоловік у шкільні роки неодноразово займав призові місця в олімпіадах з української.
Традиційний для російськомовних українців підхід «какая разніца» змінився у житті багатьох після
24 лютого. На швейній фабриці «Леся», де працює Ірина, це була пропозиція керівництва, яку підтримала більшість, — припинити вживати на підприємстві мову ворога. Багато хто переніс це правило у власний побут.
— Ми всією сім’єю, з чоловіком і обома доньками, перейшли на українську, — розповіла «Звягелю» Ірина. — Тепер, якщо «проскакують» у розмові російські слова, то кажемо, що не розуміємо.
Потім була поїздка на партнерську фабрику в Литву. Члени команди з «Лесі», які поїхали туди з візитом, одразу домовилися: хто вживатиме російськомовну лексику, — за кожне слово платитиме штраф (1 євро). «Я попала на 5 євро», — сміється Ірина. Хоча, спілкуючись із нею, про себе відмічаю, що розмовляє вона досить впевнено і практично без суржика.
У Литві, як і в Латвії, які є вихідцями з колишнього радянського союзу, майже рік тому обмежили використання російської мови на роботі та в громадських місцях — у відповідь на військову агресію рф проти України. Багато керівників отримали сигнал, що «відтепер російська мова на роботах неприйнятна».
Більше того, сейм Литви ухвалив зміни до законодавства, що тимчасово заборонили трансляцію російських і білоруських телерадіомовників, щоб захистити національний простір від російської пропаганди та дезінформації.
— Литовці спілкуються або своєю мовою, або англійською. Українську, на жаль, не розуміють, тому на фабриці наших литовських партнерів, щоб порозумітися, нам таки
довелося перейти на російську. Бо англійською ми не володіли в достатньому об’ємі, а литовською — тим паче.
Ірина каже, що вдома перейти на українську їй було не важко. Стала помічати, що навіть переписку з російськомовними друзями чи колегами тепер веде винятково українською.
— Мама живе в самопроголошеній ЛНР, — розповідає жінка, — не захотіла виїжджати з початком бойових дій у 2014-му, бо все життя там прожила. Звісно, вона боїться, коли відбуваються обстріли, але коли евакуацію проводили і ми запрошували її до себе, то вона відмовилася. Із нею спілкуюся українською, так само — з сестрою, котра в москві, куди виїхала до війни. Про політику ми не говоримо, бо у нас усіх різні точки зору. З сестрою припинила говорити про політику, коли почула, що їхній путін — «вєлікій полководєц».
Коли мама Ірини приїздила з Луганщини в наше місто, їй тут дуже подобалося. Подобалося, що в парку грав духовий оркестр, а люди танцювали вальс. Подобалися чисті вулиці, яскраві квіти на клумбах, підстрижені кущі і дерева. «Там» у них було не так.
— Ще в 2014 році багато людей із Донбасу виїхали в росію, — каже Ірина. — Залишилися пенсіонери, інваліди й ті, кому нема куди їхати. Нещодавно отримала звістку: наш сусід, якого я змалку няньчила, колись він із дому по снігу босими ногами до мене йшов, бо ні з ким не хотів лишатися,тепер пішов в армію окупанта воювати проти моєї країни… Мені це почути було дуже боляче. А якщо він ракети скеровує в Україну, що забирають життя і руйнують долі?! Не повинні ми більше мати з ворогом нічого спільного. І мова в цьому списку посідає вкрай важливе місце.
«Це тепер і наше негласне правило, бо ворожа мова після всіх злодіянь росії в нашій країні ріже слух», — каже директор фабрики Тетяна Кондратюк.
Власну історію про перехід після довгих років спілкування мовою ворога, який прийшов нищити українців, «Звягелю» розповіла співробітниця фабрики — начальник відділу технічного контролю Ірина Цапліна.
Рідний край Ірини — шахтарське місто Хрустальне на Луганщині — з весни 2014-го року перебуває під контролем самопроголошеної ЛНР. У 2016 році владою України Красний Луч був перейменований на Хрустальне, тоді як ЛНР продовжує використовувати колишню назву.
В умовах тотального «рускоязичія» Ірина закінчила школу. Пригадує, як рідкісні уроки української у школі були приводом заздрощів школярів, у яких такого предмету не було. Мовляв, навіщо вчити мову, якою на Донбасі ніхто не спілкується? Хіба що на околицях, де можна було де-не-де почути суржик.
Переїхавши жити у Звягель (тоді — Новоград-Волинський) після заміжжя, Ірина за звичкою продовжила користуватися російською. Попри те, що закінчила столичну Академію легкої промисловості, що свекруха її була вчителькою української мови та літератури, а її чоловік у шкільні роки неодноразово займав призові місця в олімпіадах з української.
Традиційний для російськомовних українців підхід «какая разніца» змінився у житті багатьох після
24 лютого. На швейній фабриці «Леся», де працює Ірина, це була пропозиція керівництва, яку підтримала більшість, — припинити вживати на підприємстві мову ворога. Багато хто переніс це правило у власний побут.
— Ми всією сім’єю, з чоловіком і обома доньками, перейшли на українську, — розповіла «Звягелю» Ірина. — Тепер, якщо «проскакують» у розмові російські слова, то кажемо, що не розуміємо.
Потім була поїздка на партнерську фабрику в Литву. Члени команди з «Лесі», які поїхали туди з візитом, одразу домовилися: хто вживатиме російськомовну лексику, — за кожне слово платитиме штраф (1 євро). «Я попала на 5 євро», — сміється Ірина. Хоча, спілкуючись із нею, про себе відмічаю, що розмовляє вона досить впевнено і практично без суржика.
У Литві, як і в Латвії, які є вихідцями з колишнього радянського союзу, майже рік тому обмежили використання російської мови на роботі та в громадських місцях — у відповідь на військову агресію рф проти України. Багато керівників отримали сигнал, що «відтепер російська мова на роботах неприйнятна».
Більше того, сейм Литви ухвалив зміни до законодавства, що тимчасово заборонили трансляцію російських і білоруських телерадіомовників, щоб захистити національний простір від російської пропаганди та дезінформації.
— Литовці спілкуються або своєю мовою, або англійською. Українську, на жаль, не розуміють, тому на фабриці наших литовських партнерів, щоб порозумітися, нам таки
довелося перейти на російську. Бо англійською ми не володіли в достатньому об’ємі, а литовською — тим паче.
Ірина каже, що вдома перейти на українську їй було не важко. Стала помічати, що навіть переписку з російськомовними друзями чи колегами тепер веде винятково українською.
— Мама живе в самопроголошеній ЛНР, — розповідає жінка, — не захотіла виїжджати з початком бойових дій у 2014-му, бо все життя там прожила. Звісно, вона боїться, коли відбуваються обстріли, але коли евакуацію проводили і ми запрошували її до себе, то вона відмовилася. Із нею спілкуюся українською, так само — з сестрою, котра в москві, куди виїхала до війни. Про політику ми не говоримо, бо у нас усіх різні точки зору. З сестрою припинила говорити про політику, коли почула, що їхній путін — «вєлікій полководєц».
Коли мама Ірини приїздила з Луганщини в наше місто, їй тут дуже подобалося. Подобалося, що в парку грав духовий оркестр, а люди танцювали вальс. Подобалися чисті вулиці, яскраві квіти на клумбах, підстрижені кущі і дерева. «Там» у них було не так.
— Ще в 2014 році багато людей із Донбасу виїхали в росію, — каже Ірина. — Залишилися пенсіонери, інваліди й ті, кому нема куди їхати. Нещодавно отримала звістку: наш сусід, якого я змалку няньчила, колись він із дому по снігу босими ногами до мене йшов, бо ні з ким не хотів лишатися,тепер пішов в армію окупанта воювати проти моєї країни… Мені це почути було дуже боляче. А якщо він ракети скеровує в Україну, що забирають життя і руйнують долі?! Не повинні ми більше мати з ворогом нічого спільного. І мова в цьому списку посідає вкрай важливе місце.
Юлія КЛИМЧУК
Коментарі відсутні