Владислав Кайданович — випускник Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Одразу після закінчення академії молодий лейтенант вирушив на війну захищати Батьківщину. Нині він — командир взводу протитанкових керованих ракет, старший лейтенант, має 30 бійців-підлеглих, у свої 24 (!) пройшов потужний бойовий шлях артилериста.

 

Мало хто міг уявити, як цей хлопчина зі школи №3, який не був у шкільні часи особливо помітним учнем, невдовзі стане гордістю міста, Збройних Сил України. Він — представник молодого покоління офіцерів української армії, яка на своїх плечах тримає зараз на плаву і наші життя, і нашу державу. Як і багато інших українських захисників, вони заслуговують на слова подяки щодня, щохвилини, а не лише з нагоди якихось дат чи статей у газеті. Їм би будувати свої молоді життя, щасливі нові сім’ї, успішну кар’єру під мирним небом України, але… довелося це все відкласти на невизначений термін і взяти до рук зброю проти ненависного ворога.



— Владе, ти обрав професію військового, коли почалася російсько-українська війна. Наскільки страшно було робити такий вибір?

— Професію я обирав у юнацькому віці, не замислюючись, що прийде війна. Чи було мені страшно зробити такий вибір? Ні! Напевно тому, що я завжди мріяв про професію військового і розумів, що саме це в мене виходитиме якнайкраще.

— Чи не довелося згодом пошкодувати про свій вибір?

— Ніколи в своєму житті про це не шкодував. Особливо, коли чітко зрозумів, що від мене і таких людей, як я, залежить доля нашої держави. Для мене та моїх побратимів робити спільну справу — головне. І чого нам це буде коштувати — нас не цікавить.



— Наскільки різними бути твої уявлення про війну та реальні бойові дії, в яких ти опинився?

— З дитинства, сидячи перед телевізором із батьком, переглядаючи фільми про війну, я думав, що війна — це героїчно, романтично та патріотично. Але те, що я побачив на власні очі та відчув на своїй шкірі, дуже сильно відрізняється. У фільмах — постановки режисера, події розгортаються за сюжетом, а в житті ти не можеш все спланувати, коли смерть очікує тебе на кожному кроці, і чи не стане наступний день останнім — ніхто не може знати. У війні не існує ніякої романтики, лише біль, сльози і смерть. Головне, що надихає і тримає на плаву, — патріотизм та підтримка рідних і близьких.

— Розкажи коротко про свій шлях військового з початку і до сьогодні.

— Коротко сказати про мій шлях неможливо. Було різне: тяжко, цікаво, іноді трішки весело. Кожному молодому «патріоту» рекомендую пройти певний шлях, щоб стало зрозуміліше, ким ти є насправді.

— Ти з початку військової служби перебуваєш у гарячих точках війни. Бачив Бахмут та інші міста на сході України до того, як вони були повністю знищені. Що там зараз?

— Так, довелося бути в різних гарячих точках нашої держави, де йдуть запеклі дії. Хвалитися цим не стану. Скажу одне: перебував у знищених ворогом містах і селищах, ще коли життя існувало там. Тепер там немає нічого, окрім руїн.

— Яке життя на сході України?

— Життя на сході України… Важко знайти правильні слова, щоб описати. Там тисячі людей, які хочуть вижити, і багатьом із них все одно: де, як і під чиїм прапором вони житимуть. Думаю, ви зрозуміли мою відповідь.



— Коли повертаєшся з війни додому, і коли назад на війну — тебе сильно гнітить контраст, який ти помічаєш?

— Це — два паралельних світи. В одному ти живеш, в іншому — виживаєш.

— Часто можна почути, що всі втомилися від війни. Який настрій у тебе і твоїх побратимів?

— Так, від війни втомилися всі: діти та дорослі, цивільні та військові. Відмінність у тому, що захисники розуміють: потрібно робити свою справу, інакше втома може привести втомлених під триколор. Настрій у мене та побратимів завжди бойовий.

— Чи відчутна на фронті допомога волонтерів? У чому зараз є потреба?

— Допомога волонтерів неабияк потрібна і дуже відчувається. Є дійсно потужні волонтерські організації, які, не зважаючи на витрати часу, сил, повсякчас підтримують нас, завдяки тому, що прості українці донатять на ЗСУ.

Що нам потрібно? Про це можна розповідати багато. Спілкуйтеся з військовими, волонтерами, і будете добре знати про потреби.

— Як думаєш, коли закінчиться війна і як ми житимемо далі?

— На мою думку, війна закінчиться тоді, коли абсолютно кожен розумітиме, що це — жахлива реальність, з якою потрібно боротися пліч-о-пліч. Не коли одні публічно і круто відпочивають за кордоном та записують відео, як вони втомилися від війни, а інші віддають усе, із життям включно, заради перемоги.

Як ми будемо жити після війни? Я не провісник, але скажу так: набагато краще, ніж жили до цього.



— Розкажи, будь ласка, про моменти, пов’язані з війною, які назавжди залишаться в твоїй пам’яті.

— Захист селища Мєтьолкіно за 3 км від Сєвєродонецька. Там були мої перші запеклі бої та втрати побратимів, перше вбивство окупанта, голод, жахлива спрага. Справжнє пекло війни навколо…

Запам’яталося прикриття нашої бригади, яка мала вийти з-під обстрілів. Ми з десятком побратимів під селищем Вовчоярівка біля Лисичанська прикривали відхід частини. Наче все було сплановано, але не в окупантів, тож бійня почалася раніше, ніж ми очікували. За це поплатилися життями наших братів. Ми прийняли бій разом із десантниками, але живої сили противника було в рази більше, до того ж, вони застосували міномети та дальнобійну артилерію, пакети градів… Там було не солодко, але ми вистояли, витримали певний час, зробивши коридор, через який частина перемістилася.

Потім ми мали змінити позиції, проте зробити це було непросто. З іншим офіцером залишилися, адже відходити всією групою було неможливо. Тіла побратимів ми не могли залишити, тож почали витягувати їх до точки евакуації. Після чого й самі вийшли.

Напевно, саме ці бої та саме ці гарячі точки стали моєю ключовою точкою неповернення, яка змінила мене та назавжди залишила слід у душі.

Зараз бої проходять більш злагоджено, хоча вони ще були різні, особливо під Бахмутом. Там ми втратили ще одного побратима, і найстрашніше не те, що по тобі сиплють градами чи касетними боєприпасами, а коли ти бачиш, як вбивають твоїх і нічого не можеш зробити.

Ми обов’язково вистоїмо, а ті, хто вже приліг відпочивати, назавжди — в наших серцях та пам’яті. І це — ще одна з мотивацій вирізати виродків, які ходять по нашій українській землі.

— Люди в тилу часто не знають, як правильно слід поводитися з воїнами, котрі повертаються додому з війни, щоб не нашкодити, не роздратувати, підтримати.... Що скажеш із цього приводу?

— Потрібно зрозуміти, що ці люди вже ніколи в житті не будуть такими, як до війни. Навіть, якщо посміхаються чи говорять, як раніше. Всередині вони сильно змінилися, багато з них морально стають неживими, хоча намагаються подавати ознаки життя ззовні.

Дякуйте їм, кохайте, пишайтеся ними. Робіть це так, щоб вони це відчували. Повірте, для нас це дуже важливо. Принаймні на щиру повагу, любов і кохання ми розраховуємо.

— Дякую, Владе. Дуже цінна порада. Як і все, що робиш ти і всі наші захисники. Дякуємо, любимо, шануємо. Повертайтеся додому живими і неушкодженими.

— Дякуємо за віру в нас! Це мотивує. Обов’язково повернемося. З Перемогою!
 

Юлія КЛИМЧУК