Коли 3 квітня 1985-го року в сім’ї Катерини Степанівни та Василя Миколайовича Левковських народився син Максим, ще ніхто не здогадувався, що небесні сили вирішили подарувати цього хлопчика для майбутнього захисту нашої держави. Скромний, відданий і відповідальний, він завжди прагнув допомагати і бути корисним. Ця його здатність та невтомна праця вражали усіх, хто мав щастя бути з ним знайомим.

1. Учитель-колега-друг

Закінчивши економіко-гуманітарний університет імені Степана Дем’янчука, Максим обрав шлях учителя фізичної культури і спорту. Став для учнів не лише педагогом, а й підтримкою та прикладом для наслідування. Його енергія, відданість професії, любов до дітей виховали покоління сильних, відповідальних людей.

1. Воїн на захисті Батьківщини

Максим Васильович пройшов через багато випробувань, але це не залякало його. У 2014 році вступив у лави Збройних Сил України і пішов на передову захищати свою країну.

Звістка про повномасштабне вторгнення сколихнула усіх. Доки всі намагалися зрозуміти, як діяти, учитель взяв повістку 25 лютого і знову став на захист нашої держави. У коротенькі дні відпусток він забігав у школу, спостерігав за своїми вихованцями, які при зустрічі завжди міцно його обіймали. Він знав, кого захищає і виконував свій обов’язок мужньо і гідно.

1. Смертельне поранення

23 січня, унаслідок ворожого артилерійського обстрілу в районі населеного пункту Часів Яр, Максим Васильович отримав численні множинні осколкові поранення. А 2 лютого в шпиталі Дніпра серце Героя зупинилося.

1. «Це був його останній день роботи в школі»

Лідія Хоменко, директор Звягельської гімназії №9:

«Максим Васильович мав атестуватися на першу кваліфікаційну категорію і 23 лютого 2022 року презентував відкрите заняття в 7-му класі. Урок пройшов на високому рівні, учитель був задоволений учнями, атестаційна комісія висловила позитивні відгуки. Це був його останній день роботи в школі. 

Наступного ранку ми дізналися про початок повномасштабної війни. Максим Васильович, на відміну від нас усіх, без вказівок і порад знав, що робити. 25 лютого він пішов у військкомат. На той час за плечима в нього була строкова служба в армії та досвід війни 2014-2015 років.

Удруге пішов на війну з порогу школи. Коли траплялося бути вдома, забігав до школи. Колеги чекали його з радістю та щемом у серці. Розпитували, як справи, чи потрібна допомога, і отримували відповідь: «Усе добре, у нас все є». 

Пам’ятаю, як діти зустрічали його у школі: старші хлопці в привітанні по-дорослому стискали руку, дівчата захоплювалися мужністю учителя зі сльозами на очах. Звісно, як скромна людина, він ніяковів від такої уваги і прояву дитячої любові. 

Одного разу ми провели зустріч для старшокласників із Максимом Васильовичем. Звісно, темою спілкування стала війна. У залі була така тиша, коли його слухали. Усі знали, що він — сапер, не раз був на передовій, сотні разів дивився смерті в очі. Учням хотілося знати про це якомога більше. 

У кінці серпня Максим Васильович заглянув до школи перед черговою поїздкою на війну. Прощаючись із ним, я просила його повернутися до основної роботи, мотивуючи тим, що його чекають учні і він потрібен у колективі. Відповів, що не може залишити побратимів і молодих хлопців, які воюють на фронті. Сказав, що його обов’язок — бути з ними, передавати воєнний досвід, підтримувати, захищати нас та державу.

Я зрозуміла, що він повернеться лише з Перемогою».

1. «Змінився, коли пройшов пекельний котел»

Людмила Дейнека, заступниця директора:

«Зі шкільних років Максим займався спортом. Знав, що це потрібно для здоров’я, багато тренувався. Невипадково присвятив своє коротке життя вихованню здорового покоління. Успішно закінчив навчання в університеті й повернувся в рідну школу працювати вчителем фізкультури. 

Добрий, щирий, відповідальний, без пафосних слів і гонитвою за визнанням — так про нього скаже кожен, хто знав. Завдяки йому шкільна команда неодноразово була переможцем у змаганнях з футболу, волейболу, баскетболу, легкої атлетики.

В АТО він пройшов пекельний котел, тоді ж змінився його погляд — став глибоким, задумливим. Безтурботна усмішка, яка колись часто була на обличчі, кудись зникла. Натомість з’явився сильний дух воїна і патріота рідної землі. 

Воїн світла — подумала я тоді про нього. Бо світло з його очей нікуди не зникло, він світився мріями про створення нової, вільної України. 

Коли москальська орда знову полізла на нашу землю, він без вагань узяв до рук зброю і пішов захищати свій дім. 

Після поранення боровся за своє життя. Усі плекали надію, що його вдасться врятувати, але, на жаль, дива не сталося… Сьогодні живемо лише світлими спогадами про нашого Героя.

Ми у вічному боргу перед Воїном. Скільки б не минуло часу, будемо берегти пам’ять, як найцінніше, бо кожне ім’я Героя — це ім’я подвигу та боротьби за волю».

1. «Хто, як не ми, боронитиме нашу землю?»

Людмила Шапран, класний керівник:

«Максим був моїм учнем, випускником мого класу. Пам’ятаю його з 5-го класу. Звичайний хлопчик: швидкий, рухливий, фанатично закоханий у футбол. Через 10 років після закінчення школи, на зустрічі випускників, зачитав свого «листа з майбутнього», де писав, що мріє стати відомим футболістом та грати за іспанський «Реал». 

Але доля привела його у рідну школу. Учні з повагою називали його Максимом Васильовичем, колеги поважали за професіоналізм, добре серце, порядність.

Світлою людиною був наш Максим. Героями не народжуються — ними стають ті, хто любить свою землю, Батьківщину, батьків. Максим віддав життя саме за цю любов, і це — не просто слова, це — глибока усвідомленість власної місії. При зустрічі він говорив: «А хто, як не ми, боронитиме нашу землю?»

На таких, як Максим, тримаються ЗСУ, на таких гартується наша Перемога.

Пам’ятатимемо твій подвиг, твої уроки не лише фізкультури, а й людяності і доброти. Спасибі батькам за нашого Героя!»

1. «Із тих, хто робить цей світ добрішим»

Олеся Переходюк, однокласниця:

«Як добре, що я знала таку прекрасну людину. Згадувати мого однокласника, колегу, друга можна лише найкращими словами. 

Ще й досі здається, що ти завітаєш до гімназії, усміхнешся, пожартуєш, щось цікаве розкажеш. Але назад вороття немає... Смуток і печаль у наших серцях. Хай Господь прийме твою світлу та щиру душу, спочивай із миром».

1. Важка втрата 

Людмила Білецька, колега:

«Боляче казати про хорошу людину, котра покинула цей світ… Тим паче, коли були знайомі багато років, коли зустрічалися щодня на роботі, розмовляли, як рідні, разом навчали та виховували учнів, у різних непростих cитуаціях приходили один одному на допомогу. 

Важка втрата для всіх нас. Ім’я Максима Левковського тепер викарбуване кров’ю на рідній землі. Сумуючи, низько схиляємо голови перед світлою пам’яттю нашого колеги-патріота. Ніколи не забудемо».

1. * * *

Коли верстався номер, проходив благодійний концерт на підтримку підрозділу покійного вчителя. Колектив його рідної школи збирає кошти на воєнні потреби побратимів.

Підготувала Юлія КЛИМЧУК