Свою історію в Польщі звягелянка Ніна Антоневська називає неймовірною історією сильної жінки. Важко уявити, що ця молода жінка — та сама Ніна з магазина, як вона себе називала. Декілька років тому ми писали про її цікаву здібність — кожному покупцеві на касі відповідати жартами-експромтами: «Приправа «Карі» — нехай кожен покупець їздить на «Феррарі», «Ось вам кетчуп до шашлику — хай кожна жінка знайде собі по класному мужику!» «Ось куряче крило — щоб вам у житті везло». Отак стоїш у черзі, ніби на концерті, й думаєш: що знов вигадає? 

1. «На касі всі йшли до мене посміятися»

Ніна пояснювала: «Не люблю, коли продавці схожі на роботів. Так мало радості в житті, треба дарувати людям позитив».

Їй радили йти на «Розсміши коміка», запрошували працювати тамадою, організувати творчий вечір, таксисти підвозили безкоштовно, а люди постійно запитували, коли видасть збірку своїх приколів? Вона відповідала: «Коли зроблю нову стрижку, тоді й видам свою книжку». 

Тішилася, коли їй вдавалося покращити настрій людям. Моє тодішнє інтерв’ю з Ніною було найсмішнішим — ніколи стільки не сміялася. Ось уривок:

«Якось прийшов у магазин чоловік. Кажу: «Прийшов до Ніни — наступного разу принеси апельсини». Він був сумним, не мав настрою, бо приїхав із невдалих заробітків, назвався Вовою. Я йому кажу: «Якщо тебе звати Вова, ти — пацан свого слова». Він пішов додому, а через годину прийшов з дружиною та апельсинами (сміється — авт.).

Не знала, чого чекати: може дружина мене зараз тими апельсинами закидає? А вона подякувала: «Ти мого чоловіка з депресії витягнула. Він веселий нарешті прийшов! Мовляв, такого продавця ще не бачив. Розповів, що пацан свого слова і має тобі апельсини принести». Вово, живи кльово!»

Отак і працювала Ніна — у магазині декілька кас, а всі йшли до неї, щоб посміятися.

1. Почалася війна — стало не до жартів

Згадуючи ранок початку повномасштабної війни 24 лютого 2022 року, каже, найбільше злякалася за дітей, тож вирішила їхати в Польщу, де на той час працював чоловік. 

— Була паніка, в автобусах бракувало місць, — пригадує Ніна, — довелося чекати. За кілька днів мені зателефонував знайомий водій, сказав, що є два вільних місця, дав нам із дітьми годину на збори. Порадили не брати нічого, крім теплих речей і документів, бо на кордоні великі черги і буде важко з валізами. 

Ніколи не бачила такої кількості людей і транспорту на кордоні. Було дуже холодно, йшов сніг. 

Поляки організували їжу, теплі напої, теплі речі. Ми швидко перетнули кордон, об 11-й ранку були у Вроцлаві. Мене зустріли рідні, які виїхали в Польщу до війни. Син навчався, чоловік працював. 

1. Коли помер коханий, носила під серцем дитину

А невдовзі, 9 жовтня 2023 року, життя чоловіка… обірвалося. Він тяжко працював за кордоном, дуже втомлювався. Одного дня йшов з роботи, упав і більше не встав. Обірвався тромб, як констатували медики. 

— Смерть близької людини — це завжди болюча втрата, на чужині — тим паче. Як ти це пережила?

— Не знайду слів, щоб описати, що зі мною відбувалося. Це був шок, дуже несподівано все сталося… На жаль, втрата близьких людей зараз торкнулася багатьох українців. І хоч у моєму житті це сталося не на війні, було дуже боляче. До смерті рідної людини не буваєш готовий, й уникнути горя від втрати неможливо. Під серцем я носила дитину, це мене врятувало у важку хвилину. 

Доходу не мала, на моєму забезпеченні опинилися двоє дітей, треба було утримувати їх, винаймати житло. Хочу подякувати братам мого чоловіка Андрію, Ігорю та Олександру Кайдановичам за фінансову і моральну підтримку. Також вдячна рідним і близьким, які були поруч. 

— Як ти відновлювалася після втрати?

— Кожен по-різному переживає. Важко визначити строки чи способи душевного зцілення… Я відновлююся за допомогою дітей, підтримки близьких. Немає іншого вибору, як жити в нових умовах, як би важко не було. Залишається згадувати спільні приємні моменти. 

У мене з’явився ще один сенс життя, який залишив мені чоловік, — наш синочок. Щоранку, прокинувшись, дякую, що ми живемо, що можу обійняти дітей, що вони поруч. 

1. Польща стала другою домівкою

— Як нині складається твоє життя в іншій країні?

— З одного боку, моє життя тут спокійне, бо в безпеці мої діти. Немає війни, рашисти не вбивають людей ракетами, не літають шахеди... 

Польща стала другою домів-кою для мене і сотень тисяч українців. З іншого боку, важко морально. Не можна спокійно жити, коли розумієш, що в твоїй країні триває страшна війна, у небезпеці твої рідні та близькі.

— Побувавши в польській лікарні під час пологів, що можеш сказати про медицину і ставлення лікарів?

— Із початку вагітності всі дев’ять місяців я перебувала на обліку. Усе було безкоштовно. Для тих, хто працює офіційно, — медицина оплачується з податків. Хіба що за УЗД я заплатила 350 злотих (приблизно 3,5 тисячі гривень). 

Коли втратила чоловіка, від пережитого на сьомому місяці вагітності лікарі мені сказали, що дитинка неправильно перевернулася, порадили бути обережною. Я поставила собі за мету бути сильною, щоб народити здорову дитину. 

Через проблеми зі спиною довелося робити операцію — Кесарів розтин. За день до того готували мене до операції, цілу ніч слухали серцебиття дитинки. Від такого ставлення я отримала багато позитивних вражень, бо вже маю двох діток та змогла відчути різницю. Тричі на день годували, у палаті нас було четверо пацієнток, надавали все необхідне. Дуже гарне відношення в усій лікарні. 

1. Знов запрошують на роботу в дитсадок

— До декрету працювала в садочку вихователем у середній групі діток. Польські колеги казали, що хоч я й не маю відповідної освіти, є в мене добре серце і любов до дітей. Це їм дуже подобалося! Запрошують мене після декрету знов на роботу. Польську я знаю добре, читала в дитсадку казки дітям. 

Моїм дітям тут легко навчатися, вони швидко опанували мову, адже польська дуже схожа на нашу. У школі до них гарне сталення.

— В Україну плануєш повертатися?

— Хочеться додому, але самій, без допомоги чоловіка буде важко. Тут отримую допомогу (800 злотих на одну дитину), можу заплатити за квартиру (1500), купити одяг та їжу. 

Донька ходить на курси англійської, уроки малювання, які для нас безкоштовні. Школярі мої отримали кошти на шкільне приладдя перед навчальним роком. Вони навчаються не онлайн, тому так.

Виплати припиняють українцям, які не працювали офіційно. Я працювала, сплачувала податки. І мене знов кличуть на роботу в дитсадок. Побачимо, як далі буде. 

1. Шкодують мене і поважають 

— Що тобі до вподоби в Польщі, а що не подобається?

— Тут люди живуть, а не виживають. Дуже багато гарних, старовинних місць. Поляки — законослухняні громадяни: якщо ти порушив закон, то все вирішується через суд, а не за гроші, як у нас. 

Що не подобається? Ліки можна купити тільки за рецептом. Якщо потрібна «швидка», то слід самому їхати в лікарню. Не зрівняти нашу їжу з їхньою: у нас з’їв шматок м’яса і ситий на цілий день, а в Польщі багато їжі без смаку. Хоча молочна продукція подобається. 

— Чи відчуваються зміни у ставленні поляків до українців? Адже говорять, що не завжди себе українці гарно зарекомендували.

— Це часто залежить від самих українців. Від того, яка ти людина. За два роки проживання за кордоном я не зустріла жодного поганого поляка. Мене вони поважають і шкодують, бо сама, з трьома дітьми, у чужій країні. Не втрачаю оптимізму, борюся. Допомогли знайти житло, коли була вагітна — ніхто не хотів брати, адже сумнівалися, що зможу платити. Купили дитячий візок для сина, приносять підгузки, їжу. 

Дуже багато мені пишуть поляків та підтримують добрим словом. Кажуть, що я mocna kobieta (сильна жінка). 

Загалом поляки поважають українців. Кажуть, що ми — працьовитий народ та незламна нація. Для нас вони дуже багато зробили. Особливо люди, які допомагали з власних кишень і домівок. Я за це дуже вдячна.

Розмовляла Юлія КЛИМЧУК