Незважаючи на наявність суттєвих відмінностей у природі Голодомору і Голокосту, їх об’єднує, зокрема, недостатня дослідженість і, як наслідок цього, — велика розбіжність в оцінках. Дискусія, що розгорнулася нещодавно на сторінках місцевих газет із приводу оцінки подій 70-річної давнини у Звягелі, свідчить, крім іншого, про великі прогалини в наших знаннях щодо цього трагічного періоду історії. Це стосується, в першу чергу, статистики терору.
На жаль, «по гарячих слідах» не були складені поіменні списки загиблих під час окупації мирних жителів нашого міста. Лише близько 200 прізвищ згадується в документах нарсуду 1944-53 рр. Новоград-Волинського міськархіву та у книгах №80 від 1946 р. і №81 від 1947 р. архіву міського відділу реєстрації актів цивільного стану (смерть, за довідками виконкому міськради). Крім того, за анкетами, що складалися рідними і знайомими загиблих переважно у 1990-х роках і зберігаються в Інституті Яд ва-Шем в Єрусалимі, відомі імена ще кількох сотень осіб. Звичайно, це далеко не всі. Нацистські звіти повідомляють лише про окремі «акції» й також не дають повної картини. Тому підрахунок загальної кількості жертв можна зробити лише непрямим шляхом.
Для цього наведу спочатку дані всесоюзних переписів населення 1939 р. і 1959 р. Перший із них зафіксував у Новограді-Волинському 6839 євреїв, другий — лише 3300. Обидві цифри викликають довіру, бо майже збігаються з іншими джерелами. Адже відомо, що на початку 1930 р. єврейське населення міста становило 6750 чол. (Центр. держ. архів вищих органів влади і управління України. — ф.5 оп.3 спр.1933, арк. 52). На користь другої цифри свідчать спогади М. Гільденмана: «Коли я вперше відвідав Звягель восени 1945 р., там було приблизно 3000 євреїв» (меморіальна книга «Звіл», на ідиш, с.208). Слід врахувати, що повоєнне єврейське населення становили не лише евакуйовані, але й декілька сотень учасників бойових дій, уродженці навколишніх містечок і сіл (Городниці, Баранівки, Кам’яного Броду, Яруня тощо), котрі переселилися до Новограда-Волинського наприкінці 1940-х і в 1950-х роках, а також нове покоління дітей.
Отже, понад 3000 євреїв повернулися до рідного міста. А що ж сталося з рештою (близько 3500)? Близько 360 чоловік загинули під час бойових дій (підраховано за «Книгою Пам’яті України. Житомирська область», т.7, і документами, що виставлені на російському сайті «Мемориал»). Деяка кількість евакуйованих (переважно — люди похилого віку) померла у місцях тимчасового проживання. На жаль, відомі лише окремі прізвища померлих (за матеріалами справ нарсуду повоєнного періоду). Залишається ще близько 3000 чоловік. Саме вони стали жертвами нацистського геноциду.
Мабуть, цифри, що наведені в актах комісії з розслідування нацистських злодіянь стосовно кількості розстріляних у колишньому полковому тирі по вулиці Герцена (3200) і за Будинком офіцерів (750-800), далекі від точності, враховуючи недосконалу методику підрахунків. Серед жертв, крім місцевих євреїв, напевно, були також біженці із західних областей України, жителі деяких сіл Новоград-Волинського району, а також група євреїв із Рогачева, Баранівки і Яруня, котрих привезли в місто під час окупації й використовували як рабів. Я погоджуюсь із тим, що частина євреїв, яка встигла залишити місто, згодом потрапила в оточення і загинула в інших місцях (мені відомо про декілька родин, розстріляних у Паволочі Попільнянського району й на Північному Кавказі). Але я ні в якому разі не погоджусь із впертими спробами представити справу таким чином, начебто більшість звягельських євреїв встигла евакуюватися. Якби це відповідало дійсності, то за переписом 1959 р. їх було б значно більше.
Отже, загальні втрати єврейського населення міста під час війни становлять понад 50%. У середньому по Житомирщині цей показник сягає майже 70%, а для багатьох колишніх містечок (Рогачів, Соколів, Словечне, Паволоч та ін.) — майже 100%. Ці втрати мали фатальні наслідки для наступних поколінь. Через несприятливу демографічну ситуацію чисельність євреїв Новограда-Волинського за 30 років зменшилася майже вдвічі: від 3300 (1959 р.) до 1648 (1989 р.). І це сталося ще до масової еміграції 1990-х років.
Період німецької окупації нашого міста досліджений ще недостатньо. Необхідно шукати нові документи, збирати свідчення старожилів (поки не пізно), аналізувати. А, при викладенні своєї точки зору щодо подій, спиратися, в першу чергу, на встановлені факти, а не на особисті переконання.