Ввійшовши до хати, Петро сходу випалив:
— Нашого Пушка машина збила!
— Я-ак??! — Олена ошелешено схрестила на грудях руки і притулилася до стінки.
Петро добив:
— Намертво!
— Де??
— В провулку. Сусідньому. Біля паркану лежить. Ех-хе-е, доладній був котяра. Мишей ловив…
— От лихо, — Олена гепнулася на стілець.
Шкода їй було Пушка. Непоганий був кіт: гарний, лагідний, розумний, муркотливий. Не встигнеш до нього доторкнутися, а він уже муркотить, носом треться! То об ногу, то об руку… Бувало, щось заболить, Пушок сам ляже на зболене місце, і біль, як рукою знімало! Ех…
— Треба його поховати, — перегодя, сказала Олена. — Не лежати ж йому там на дорозі. Не по-людськи якось.
— Люди сміятимуться, — ніяково затупцяв Петро, чухаючи потилицю. — Це якби там корова лежала…
— Тіпун тобі на язик! — скочивши, крикнула дружина. — Ще наврочиш! А коли кіт, то що тут такого? Хіба ти його не любив?
— Ну…
— Чи мені йти? Добре, піду!
— Та чека-ай! Гаразд, — сердячись, зламався Петро. — Хай хоч трохи стемніє. Тоді вже…
Поховали Пушка навпроти хати. За дорогою. Під молодою вербичкою. Глибоко в снігу. Мерзлу землю роздовбати не вдалося, тому так і вийшло.
— Навесні перепоховаю, — пообіцяв Петро.
Пізно ввечері, коли поснули діти, подружжя Зайченків по черзі згадували, хто із сусідів їздить цим провулком.
— Романюк збити не міг, — міркувала Олена. — Той завжди спокійно їздить, тихо.
— Та й Семенчук коней не жене,— свою думку виклав Петро.
— І Гарбузюк нібито… А от… — дружина враз напружилася, — а от Кнуракич — міг! Тому раз плюнути тварину зачавити! Вічно летить на своєму «газонові», мов на пожежу! Он діти розказували, що він днями в полі собак та голубів стріляв. І хто тільки таким мисливцям рушниці дозволяє давати? Мабуть, він і нашого кота загубив.
Уночі Олені наснився Пушок. Тобто, приснилося те, що Петро робив удень минулого дня. Як закутував кота в стареньке простирадло. Як з тим «пакунком» носився, шукаючи підходяще місце для поховання. Як чоловік довбав мерзлу землю. Як кота загрібав у сніг. А далі взагалі страхітливо-кумедне: сніговий горбок раптом заворушився, і з-під нього вишкрібся живий Пушок. Пожований, облізлий, немов крізь жорна пропущений. І людським голосом дорікнув: «Ну що, зарили? Думали, що я здох? Еге, не такий я дурний, щоб здихати! П’яний я був! П’я -ни-и-ий!».
А потім, як зарегоче!
Олена від того моторошного реготу аж прокинулася. До ранку вже й очей не склепила. Снідаючи, той сон розповіла чоловікові. Затим спитала в нього:
— До чого б то воно, га?
Петро здвигнув плечима. Однак знайшовся на відповідь:
— Ти його дуже любила, тому й приверзлося таке.
Олена образилась:
— Не приверзлося, а приснилося!
— Нехай буде так, — пробурмотів чоловік і вийшов надвір.
Вийшов і — остовпів. Од хвіртки до нього йшов… Пушок.
— Мамо рідна! — Петро так роззявив рота, що йому аж вилиці звело.
Поки він чухав потилицю, Пушок крізь прочинені двері зайшов до хати. Нявкнув.
— Це ти, Петю, дратуєшся там? — сердито спитала Олена. Відтак визирнула з кухні. Глипнула і різко смикнулася назад. Потім її голова знову, але вже поволеньки, почала висовуватися з-за одвірка. — Пушку, це ти?!
І молода жінка кинулася до кота. Схопила його на руки і почала цілувати.
— Де ж ти був, котисько такий?! Де ж був, га? Ми тут… Ми… — радісний спалах емоцій поступово почав згасати. Олена перестала гладити Пушка. З рук пустила на підлогу. Відтак упівголоса спитала в нього.
— А де ти був?
Саме під цей монолог дружини в хату ввійшов Петро.
— Петю, — спитала в чоловіка дружина. — Це він відкопався, чи як?
Петро, як завше, задвигав плечима:
— Чи як.
— Я не зрозуміла. Ти кого закопав? Це Пушок, чи що? Чи хто?
— А я знаю! І в того лапи були білі. І кінчик хвоста такий же… І ліве вухо біле. Але де ж його два дні носило? — і гаркнув до кота. — Де тебе носило, га?!
Пушок од того крику аж під стіл пірнув.
Петро дратівливо продовжив:
— Ми через тебе тут корову… Еееее-е, і кого ж ми загребли?
Олена налякано пронявкала:
— Щось мені моторошно. Треба до верби сходити.
— Дааа-а, ділааа-а, — Петро знову потягнувся рукою до потилиці. Трохи пошкрябав її, а відтак замислено додав: — Наче і на іменинах учора ніде не були, а така чортівня розвелася навколо. Ходімо, подивимося.
…Сніговий горбок був на місці.
— Слідів не видко, — знаюче визначив Петро. — Ніхто звідси не викарабкувався.
— А кого тоді ми поховали? — спитала Олена і враз здригнулася. — Тьху ти! Налякав! Як це ти прибіг так непомітно?
Пушок, ставши на задні лапи, мордочкою терся об порожню миску, що в руках тримала Олена.
Ех, який же він був голодний!