Не буває нецікавих професій. Бувають люди, котрі займаються не тим, що їм до душі. І даремно ви вважаєте, що припасти «до душі» — це прерогатива якихось особливих професій. Мене в цьому переконали тендітні й вишукані жінки — Любов ДМИТРЕНКО та Руслана КОВАЛЬЧУК. Дивлячись на них, без вагань можна припустити, що працюють вони, наприклад, у салоні краси. Насправді ці жінки — майстрині з ремонту взуття! І щодня своїми тендітними жіночими руками, з-під яких народжуються подекуди й шедеври швецької справи, руйнують стереотип про те, що чоботар — це суто чоловіча професія.
ДИНАСТІЯ З ДІДА-ПРАДІДА
Ні, звісно, ніхто не заперечуватиме, що у цій роботі традиційно панує патріархат. Але ж якої пікантної родзинки додають чоботарству жінки — з їх творчим поглядом на професію, бажанням перетворити буденне у захопливу роботу.
— А хто сказав, що ця професія — не творча? — здивувалася завідуюча ательє з ремонту взуття «Черевички»­ Любов Костянтинівна ­Дмитренко. — Ще й яка творча! Я би навіть сказала, що це ексклюзивна робота. Бо над кожною парою взуття працюєш індивідуально. Творчий процес починається, щойно береш будь-які черевики чи чобітки...
— Звісно, можна просто підошву поміняти чи набійки — за бажанням клієнта, — погодилася пані Любов. — Але далеко не завжди доводиться робити звичайний невибагливий ремонт. Часто потрібно підключати фантазію, кмітливість. Щоб, наприклад, зашити взуття так, аби не було помітно, майстерно оздобити шов фігурною вставкою чи іншою прикрасою. Або ж — переробити застарілу модель на модну, укоротити довгий носок, чи замінити підбори на платформу... Часом доводиться практично повністю перешивати взуття. Постійно впроваджуємо у нашу роботу ноу-хау — от раніше, скажімо, щоб розтягнути вузьке взуття, ми вшивали гумові вставки, а тепер маємо спеціальний пристрій для розтягування шкіри.
Як зробити ту чи іншу «пластичну операцію» черевикам, Любов Костянтинівна знає не з чужих вуст. У її родині склалася така династія шевців, що по-доброму позаздрити їм могли би представники будь-яких інших професій. Адже почалася ця династія ще з діда-прадіда, а тоді естафету підхопили батько, дядько, брат пані Любові та її син, котрий і сам тепер вже ділиться досвідом із матір’ю.
— Усім, хто приходить до нас вчитися ремеслу, я кажу: «Ця робота непроста, але, якщо ви її полюбите, — матимете успіх». Кожну пару взуття, якою б вона не була — новою або старою, доглянутою чи не дуже, — слід полюбити. Лише тоді робота буде у задоволення, — розповідає завідуюча ательє. — Є люди, які, попрацювавши трохи, йдуть. Але ті, котрі залишаються, — це наші справжні фахівці. Відтак кожен задоволений клієнт — це наш знак якості, — зазначила завідуюча.
ШВЕЦЬ — ЦЕ ЩЕ Й ДИЗАЙНЕР ТА ПСИХОЛОГ
Руслана Ковальчук опинилася серед тих, хто прийшов і залишився, обравши «Черевички» місцем своєї роботи. Вона — комунікабельна, щира, приємна у спілкуванні дівчина, тому залюбки погодилася поділитися своїми враженнями від роботи. Як виявилося, ще три роки тому вона уявити не могла, що ремонтуватиме взуття, а тепер ця робота їй надзвичайно до вподоби.
— Трохи ніяково було спочатку працювати, — поділилася Руслана. — Вважала, що ця робота для дівчини — непрестижна. Як і більшість людей, навіть не здогадувалася, наскільки це багатогранна професія. Тут відчула себе не лише шевцем, а й дизайнером, психологом. Береш взуття — й одразу уявляєш, хто його власник. Навіть особливості характеру можна простежити. Наприклад, охайна людина ніколи не здасть у ремонт брудне взуття… А як красиві «ножки» — такі й «сапожки»! (сміється — авт.)
Опанувати ази чоботарської справи Руслані, попри молодий вік (сьогодні їй 25), було не складно. Напевно тому, що одразу поставилася до роботи відповідально й сумлінно. У цій професії, як і в інших, потрібно вміти усе, бути універсальним спеціалістом, але в кожного є окрема спеціалізація, в якій він є фахівцем.
Руслана — майстер верхнього ремонту взуття, тож її компетенція — «собачки», «блискавки», оздоблення взуття, ремонт сумок. Вийти на роботу у вихідний чи затриматися понаднормово, — для неї не проблема. І справа тут, зізнається, не лише у заробітку.
— Завжди ставлю себе на місце клієнта. А якщо у людини одна пара взуття? А вона здала його у ремонт, де відремонтувати зможуть лише після вихідних?.. Або ж йдеться про дитину. Трапляється, що просто з вулиці приводять малечу, коли на чобітках раптово зламалася «собачка». Поки батьки сушать ніжки малечі біля батареї, — намагаємося якнайшвидше ліквідувати «чепе». У такому випадку можна й затриматися, якщо реально комусь допоможеш.
Відверто кажучи, після цих слів Руслани мені мимоволі спало на думку: як добре було б, якби так само, заради допомоги ближньому, на своїх робочих місцях міркували і вчиняли інші...
КОЖНІЙ ЛЮДИНІ — ВЗУТТЯ ДЛЯ БУДЬ-ЯКОЇ ПОГОДИ І НАСТРОЮ!
Звісно, як би не старалися шевці, працюючи з людьми, завжди знайдуться незадоволені. Трапляються часом прикрі випадки, коли робота виконана майстерно, з точки зору фахівця, але клієнту зовсім не до вподоби...
— Хотілося, щоб наші клієнти розуміли: намагаємося задовільнити усі їх запити і побажання щодо ремонту, робимо це професійно і вкладаємо у роботу душу. Тому давайте будемо взаємоввічливими! — висловила побажання Любов Дмитренко.
— А я бажаю кожній людині мати у своєму гардеробі декілька пар взуття для різних нагод, настрою і для будь-якої погоди. Головне, правильно доглядати за ним, тим паче, що у наш час для цього існує різноманіття ефективних засобів, кремів. Завжди рада буду вам допомогти! — це побажання від Руслани ­Ковальчук.

Пригадуєте, як гоголівська Оксана з «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» посилала коваля Вакулу по черевички, які носить сама цариця? Що поробиш — взуття завжди було і залишається одним із головних акцентів у нашому зовнішньому вигляді. Звісно, хтось і зараз продовжує літати по черевички у Москву чи куди ще далі, а у Новограді й свої «Черевички» є.