Хто з нас не зберіг світлих спогадів про дитинство? Вони сповнені якимись особливими, іншими вібраціями, сяють неземною радістю і теплом. Іноді викликають блаженну усмішку, іноді сум про безповоротне минуле. Варто подумати про дитинство, і пам’ять «підкине» дивні моменти. І в кожного ці спогади особливі, адже кожен день у дитинстві — це щось унікальне. «Дайте до дитинства щасливий квиток», — просимо згодом. Майже всі хочуть повернутися хоч на мить у безхмарну і безтурботну пору, коли можна було цілими днями ганятися за метеликами, пускати мильні бульбашки й газетні кораблики весняними калюжами, годинами розглядати яскраві картинки у великих книгах...
Але цінувати дитинство ми починаємо тільки тоді, коли воно минає або вже пішло від нас назавжди. Одного разу я спостерігала картину. Чоловік, якому вже десь за 50, тримав у руках іграшковий пістолет і цілився то у дерева, то у людей, промовляючи «тш-тш». Його очі сяяли від щастя. Він був схожий на маленького хлопчика, але він уже дорослий. Скажете, він хворий чи п’яний? А може, у цієї людини просто не було дитинства? Раніше темп життя був інший, і люди не поспішали дорослішати. А що зараз? Ще з дитсадочка малечу одягають у вишуканий одяг і вчать поводитися по-дорослому. А вже починаючи із 7-8-річного віку дітей приваблює Інтернет-мережа, вони починають все більше часу приділяти своєму віртуальному життю. Потім — нічні клуби, бари, кафе — там чим далі, тим більшає дітей, яким 13-14 років! Хіба це дитинство?! А школярі нині змагаються не оцінками, а тим, хто раніше почав пити та курити. Вже в 9 класі вони намагаються заробляти. Причина — не завжди фінансові проблеми, а знову ж таки бажання стати дорослим.
Діти не мають того дитинства, яке мало старше покоління. Багато хто обуриться, мовляв, навпаки, вони тепер мають більше: не голодні, одягнуті, мають іграшки — виконуються всі забаганки! Та справа не у наявності чогось матеріального, йдеться про духовний світ ще маленької людини. Адже дитинство — це фундамент, який заливати потрібно обережно і ретельно! Молоді батьки при народженні чада намагаються «вилізти зі шкури» аби їх дитятко було краще, ніж у інших. Діти користуються цим. І тоді з’являється «Хочу те і це….» Після того виростають діти, яких тепер називають егоїстами. Кого виховали — того і мають! «Я не дитина», «Я вже дорослий», «Не ставтеся до мене як до дитини», — часто промовляють ще хлопчики та дівчата. Коли старше покоління хотіло скоріше стати дорослими, то теперішнє вже стає ними! Відбувається стрибок через дитинство. У 11 років вони говорять про кохання, зраду, вживають нецензурні слова — мовляв, як дорослі. Але тільки-но життя подарує неприємний сюрприз від цього «дорослого життя», то відразу з’являється прагнення повернутися назад у дитинство... Виникає відчуття, що з’явився на цей світ у 30-річному віці, з’являється внутрішня пустота, ніби частинку тебе відірвали… Які діти будуть у цих ще малих-дорослих дітей?! Так може взагалі зникнути визначення «дитинство».
Одного дня ти подивишся у дзеркало і не побачиш там бешкетника, який з рогатки цілиться у сусідського кота, не побачиш вогнику в очах, які так вірили у Діда Мороза. Та буде пізно. Можливо, дитинство все ж повинно бути? Не хочеться, щоб у нас виросло покоління, представники якого у вільний від роботи час гратимуться іграшковими пістолетиками, машинками та ляльками. Іноді так хочеться крикнути: «Ні! Не рости! Не кам’яній душею та вигадкою! Вір у Діда Мороза, Попелюшку і закоханого Принца! Не відчиняй скриньку з позначкою «серйозність». Адже бути дитиною — це велике щастя!