«Шановна редакція газети «Звягель»! Пише вам Возняк (дівоче прізвище Маменчук) Марія Тарасівна з Ужачина. Мені прочитали з вашої газети від 22 червня цього року, що у Слободу Романівську приїжджав з Америки Анатолій Давидович Кесельман з дружиною. Я дуже зраділа цій звістці і засмутилась, що не змогла побачитися з ними, з ким нашу родину тісно пов’язали роки війни і довгі роки післявоєнної дружби. Про статтю і ті далекі події говорили ми з племінниками, онуками, односельчанами. Я попросила, щоб записали все, що ожило в моїй пам’яті, і послали у вашу газету. Мені 81 рік, я дуже хвора і не сподіваюсь на нову зустріч, тому надіюсь, що дякуючи вам, вашій газеті, відбудеться ця заочна зустріч і нагадає вкотре, що пам’ять про ті події живе в нашому селі».
1941 рік. Мені 10 років. У селі хазяйнують німці. Староста — призначений місцевий німець, високий худорлявий немолодий сивовусий Дай. Люди впросили Маменчука Тараса бути йому помічником. Діти й дорослі збирають на полі бою на Немилянці зброю і ховають по хатах, у кущах. Даю стало відомо, що приїдуть з міста шукати зброю у певних селян. Через Тараса повідомили Дейнеку Семена Юхимовича і Шевчука Опанаса Олексійовича; зброю негайно вивезли. Приїхали німці-військові, ці дві родини з дітьми поставили під стіною хати. Обшук нічого не дав. Було сказано: якщо знайшли хоча б один патрон, — розстріляли б усіх.
Дай виконує накази гебітскомісара і через мого батька Тараса повідомляє, що, кому і як робити. Треба заготувати сіно для німецьких коней. Люди не хочуть. Німці погрожують спалити село. Тарас Матвійович організовує людей на косовицю та складання сіна, бо треба врятувати село.
Сім’ями йдуть селяни з граблями, вилами в сторону Слобідки. На перехресті стоїть німецький пост, старший — з біноклем. На полі до жінок підходить змучена жінка з дитиною на руках і просить порятунку — йти з ними в гурті в село. Жінки відрадили від цього. Купріяниха (Ганна Єрофеївна Косяк) сказала, щоб жінка переховалась у кущах,а ввечері прийшла до неї переночувати (хату їй показали). Жінка так і зробила. Вона розповіла Купріянисі таке: пізно вночі містом вели розстрілювати колону євреїв. Жінка попросила тихенько поліцая дозволу пересповити хлопчика. Поліцай несподівано виштовхнув її на узбіччя. Цього ніхто не помітив у густій темряві.
Злата Литвак-Кесельман (так назвалась жінка з дитиною) удень ховалась у кущах, а вночі йшла в село. Ночувала то в Купріянихи, то у Загривого Миколи Герасимовича, то якийсь час жила у Дейнеки Марка Тимофійовича. В усіх родинах були малі діти, і скрізь чатувала смертельна небезпека.
Сіно німцям дали, пригостили їх, дали сметани, яєць, і ті поїхали дуже задоволені. Пастушок Женік (зараз Підкаура Зіновій Якович) бачив не раз у кущах жінку з дитиною і брав на поле трошки більше хліба і пляшку молока, яким ділився з невідомими.
Хтось підказав Зіні, так її називали в селі, звернутись до дядька Тараса, котрий ішов якраз полем. Тарас теж звелів те саме: «Прийдеш пізно ввечері в он ту хату, постукаєш у вікно». На день Зіну садили в льох, а іноді на горище, де було ще небезпечніше: ану ж дитя закричить.
Я й моя менша сестра Ніна, їй було сім, дуже раділи малим, хоч знали, що не можна хвалитись. Не пам’ятаю точно, скільки Зіна у нас жила, як хтось доніс Даю, що, здається, Тарас когось переховує. Дай сказав про це батькові. Батько діждався місячної ночі. Беруть велику картату хустку, прив’язують малого Наума на спину батькові і вирушають пішки з хати прямо через поле до лісу у сусідній район до батькової сестри Ганни Матвіївни Ющук у село Киянку Баранівського району. Кілька днів до цього на прохання Злати Айзиківни романівський батюшка таємно перехрестив її на Зіну Андріївну Литвинчук.
У тітки Ганни Зіна поралась у дворі і на городі. Так порадив Тарас: буде безпечніше, адже Зіна зовсім не схожа на єврейку. І все було б добре, якби хтось не виплів, що це дружина Ганниного сина Федора. Кохана (чи коханка) Федора люто приревнувала його, послала бульбівців, з якими була зв’язана, вбити його. Загинув Федір. Горе Ганні страшне.
Мусили переправити хлопчика до батькового племінника Миколи Данюка, а Зіну — в партизанський загін. Як подумаєш, що довелося пережити цій жінці і згадаєш, як вона всіма силами захищала своє дитя, то знову мурашки повзуть по спині і набігають сльози.
А ужачинці в цей час допомагають партизанам. Це вже 1942 рік. Десь близько 20 ужачинців за 2 роки пішли в партизани. Лєна Батіщева казала, що село поділене по 10 хат, від кожної при потребі дають хліб, картоплю, трохи беруть партизани з колгоспної комори або ж здобувають у бою.
Маменчук Маруся (Улітина) — племінниця Тараса — запам’ятала багато з розповідей про той час. Вона каже: «Пекла хліб для партизанів дружина Тараса тітка Ярина, мололи зерно на жорнах, що теж заборонялось. Олію били в комірці у Маменчук Насті — братихи Тараса. Дай попередив, що приїдуть з комендатури перевіряти, хто допомагає партизанам. За наказом Тараса олійницю забрав Дейнека Дмитро Юхимович, а жінки до ранку побілили і прибрали комірку, де билась олія, щоб не лишилось і сліду, жорна теж хтось заховав.
Приїхали з комендатури. І Дай і Тарас підписали бумагу, що партизанів у селі нема. Це була чиста правда, бо партизани були у лісі».
Дай попереджає, коли буде облава на молодь, проте два рази приїхали з облавою несподівано.
Марія (Улітина) повідомила: «Вона вже була у четвертому класі (десь 1954 рік), лущила з дядьком Тарасом квасолю, і він розповідав, що німці забрали його в табір у Галах і дуже били шомполами. Він показав Марусі спину, посмуговану шрамами. Недалеко бомбили наші літаки, його відкинуло вибуховою хвилею кудись, він знепритомнів. Якась гальська жінка притягла його на рядні додому і лікувала. Незабаром прийшли наші».
А Дая з дружиною німці забрали при відступі з собою. Чи доїхали старенькі до Німеччини, — невідомо.
…У січні 1944 р., після ­визволення нашого району, Зіна відшукала сина. Данюки перехрестили Наума в Анатолія і настільки зріднились з хлопчиком, що віддали його матері лише за рішенням суду.
Повернувся з фронту Давид Кесельман. Анатолій Кесельман вивчився на лікаря, працював у Новограді. Вдячна родина Кесельманів не забувала нас, Маменчуків і Данюків, котрі жили в Ємільчинському районі. Часто приїздила до нас Зіна з Анатолієм, їх рідні, ми ходили до них у місто, бували там і малі батькові онуки. Ми обмінювались подарунками, гостинцями. Приїздили в місто і зустрічались з нами із США та Ізраїлю, де старались віддячити всім, хто рятував євреїв у дні війни. Нам привозили і паливо, і продукти харчування, спасибі велике, не забували.
Мені розказали, що вчитель історії з Гульська Леонід Кочан бачив в Ізраїлі стіну Яд-Вашем, на ній викарбувано імена Праведників Миру — рятівників євреїв від знищення фашистами. Серед них імена Маменчуків Тараса і Ярини і Данюків Миколи й Катерини.
Давно нема батьків, сестри Ніни (інсульт), інших учасників тих подів, забулось учорашнє, але неможливо забути те, що відбулось з нами за минулі роки. Збереглось батькове фото. Він одержав два Георгіївських хрести за хоробрість у Першій світовій.
І без війни я втратила двох синів, 14 і 53 років, передчасно пішов з життя чоловік — колишній фронтовик. Приїздить з Коростеня старший син, кличе до себе, але не хочу докучати нікому своїми стогонами. Я забезпечена всім: є газ, телефон. Потрібно лише здоров’я, яке втрачене через великі нестатки, які довелось переживати нашому народу.
Я завжди радію, що наше село допомогло врятувати Зіну з дитиною, що все у них, нарешті, склалось добре і знову дивуюсь, яку силу виявила ця мати, яку мужність, яку материнську любов! Царство їй Небесне і вічна пам’ять!
Я і мої рідні і близькі, всі ужачинці, хто знає про ці події, бажаємо родині Кесельманів, їхнім рідним і близьким якнайміцнішого здоров’я, всього найкращого в житті і найголовніше — мирного неба!