АБО ЯК ЗАХОПЛЕННЯ КВІТАМИ ЗДАТНЕ ЗМУСИТИ ЧОЛОВІКІВ ТЯГНУТИ ДОДОМУ… КАМ’ЯНІ БРИЛИ
Якась неповторна внутрішня гармонія присутня в людях, закоханих у квіти. Це не залежить від їхнього віку, способу життя чи статусу у суспільстві. Вони просто не такі, як усі, бо черпають життєві сили з вишуканої краси — квіткового позитиву, якого вистачає на усіх, хто поряд: на рідних, друзів, перехожих…
У «Звягелі» існує окрема рубрика про квіткових чудотворців — «Моє квітуче місто», вона має тривалу історію й багато прихильників. Найстаранніших умільців торік ми винагородили спеціальним призом від газети — газонокосаркою. За цікавим збігом, наша наступна розповідь — про сусідів тогорічних переможців, подружжя ШВЕДЮКІВ. Це тепер на провулку Тельмана справжня квіткова оранжерея, а колись герої нашої наступної статті й гадки не мали, що вирощування квітів розпочне у їхньому житті новий цікавий етап…
— Колись ми із дружиною часто сварилися — щойно десь поїдемо, а вона… каміння звідти тягне, аби прикрасити клумбу! — усміхається Андрій Анатолійович Шведюк. — Кожен рік їздимо у Почаїв, то на кожному кроці стаємо. Якось із Курчиці привезли величезний місячний камінь, а днями — з Чижівки (називається, поїхали на ­гриби). Раніше нервував, як кожен чоловік у таких випадках, а тепер у нас на подвір’ї така краса створена, що я сам у захваті! Кожен свій день, особливо влітку, розпочинаю у бесідці, посеред квітів. Прокидаюся о п’ятій ранку і п’ю каву під плескання води у фонтані… Повірте, це неймовірне задоволення! А ми ж іще з дружиною «рак» і «риба» за гороскопом, тож воду дуже любимо.
Дивлячись на щасливе й добродушне обличчя чоловіка, не повірити неможливо — відчувається позитивний заряд, дарований квітами. Те ж саме можна сказати і про дружину Катерину Володимирівну Шведюк. Тим паче, що саме вона зуміла по-жіночому мудро розподілити своє хобі на двох. Разом вони прожили 35 років, але останні роки, об’єднані спільною творчою ідеєю, у їхньому житті по-особливому гармонійні.
— Про квіткове подвір’я я мріяла з дитинства, — ділиться жінка. — Ще мама колись виділила мені кусочок городу, а я саджала там квіти. Дотепер деякі люди з практичних міркувань дивуються: а хіба не краще було засадити ділянку городиною? А я у таких випадках кажу: «Цибуля, морква — то для шлунку, а квіти — для душі!»
Як виявилося, квіти — то не лише для душі господарів. Бо улюблене місце усіх, хто приходить до них у гості, — у альтанці під плетеним тином із горщиками. Тут і від спеки сховаєшся, і квітами налюбуєшся досхочу, і приємно проведеш час у привітній компанії гостинних людей. А ввечері на квітковому подвір’ї запалюються десятки маленьких ліхтариків, це додає квітам таємничості і створює оазис казки посеред реального світу.
— Завжди радо гостей зустрічаємо, — погоджується пані Катерина. — Діти з онуками особливо люблять приходити. Я на залізниці працюю, скоро на пенсію, тож ця чудова зона відпочинку знадобиться, щоб подумати, згадати приємне, помріяти…
Андрій Анатолійович не без гордощів додає: «Головне, що затрати на усе це, порівняно із душевною насолодою, мінімальні. Усе ж робиться власними руками!»
Дружина придумує, ініціює, а чоловік допомагає втілювати. Так з’явилися біля садиби бордюри зі скляних пляшок, власноруч викладена бруківка, кольорова мозаїка з пластикових кришечок. А скільки задумів у них на майбутнє! І млин хочуть зробити, і колодязь обкласти каменем, і багато чого ще у планах дизанейрів-любителів.
Що вже говорити про квіткове розмаїття — одних лише тюльпанів на травневі свята тут розквітло понад півтисячі штук! Просто маленька Голландія на провулку Тельмана… До речі, жодну квітку вони не зрізають — усе це створено їхніми руками для краси. Зараз господарі з нетерпінням чекають, коли зацвіте килим із кулястих хризантем, а троянди — особлива гордість Катерини Шведюк:
— Ви ж погляньте, кожна квітка — наче людина. Тільки життя її більш швидкоплинне, але вона так само народжується, розквітає із бутона, ­часом хворіє, старіє і помирає. Так само, як батьки чекають, коли виросте їхня дитина, яка особистість розкриється у ній, так само спостерігаєш, як розвивається квітка. Необхідно лише помічати усе те, зупинятися, спостерігати. Повірте, я теж втомлююся на роботі, ще й город забирає багато часу, але поряд із квітами неабияк відпочиваєш і набираєшся енергії.
23 червня у дружини Катерини був день народження. Хтось мріє про прикраси чи нову побутову техніку, а в неї було одне бажання: «Хочу ­фонтан». Відповідь чоловіка на це була категорічною: «Відчепися». А якось прийшов раніше з роботи і ­подумав: чому б, зрештою, не порадувати дружину? Викопав яму, взяв скат від трактора, натягнув плівку, — власноруч зробити фонтан зовсім не складно, якщо захотіти.
Тож подарунок удався на славу. Згодом обклали його камінням, прикрасили. І місячний камінь з Курчиці знадобився, й усі інші, притягнені звідусіль… Потім на подвір’ї подружжя змайструвало водоспад зі сходинками. Якщо закрити на мить очі, перебуваючи тут, то складається цілком реальне відчуття того, що знаходишся на березі гірської річки — вода приємно освіжає навіть у сильну спеку. Тож ніякі метеопрогнози не страшні, коли погода є і в домі, і на подвір’ї!