Я б хотів слово таке сказати, щоб освітило морок наших днів, і щоб ніхто не посмів твердити: «Він даром життя провів!»

Вже сивина на скронях, а очі повні сліз, та ще блищать. Руки тремтять, а серце щемить від спогадів. За плечима прожите життя, перед очима якого, наче кадри з кінофільму, мерехтять картинки голодомору, війни. Тяжка робота, голод, заслання, поневіряння за тисячі кілометрів від рідного краю відчули на собі багато людей. Вже мало залишилося свідків нашої історії, мало, та вони не забуті.
Віра Степанівна Залевська (Назарчук) народилася 1924 р. у с.Чижівка. Закінчила 8 класів, а потім розпочалася війна. Та це потім, а до того був голодомор… Доводилося платити за свою землю, за дерево, що росте, навіть кашу з печі діставали. Воєнні забирали землю і садили картоплю. Від голоду люди потай рили картоплю, за відро якої садили на 5 років до в’язниці. «Єдине, що їли, — це макуха з сухарями. Наварять її цілий баняк, і ми — семеро голодних дітей — смакували її. Такого смачного я ще ніколи не їла, не порівняти навіть із тим, що маю зараз на столі».
Вже в 1943 р. Віру Степанівну відправили в Німеччину. 17-ти річною доїла 13 корів. Полонені всі носили спеціальні номерки, що відрізняло їх від інших. Від голоду крали брукву, всі мали воші, бо не було де помитися. Потім доля закинула її до Польщі, — звідти на Балтійське море. Пізніше служила в трудовій армії, розбирала танки, заводи. Додому повернулася 27 вересня 1945 року.
Там її зустріла мати і старенька хатинка з колодязем. А вже з 1947 по 1979 рік пропрацювала на паперовій фабриці. А далі — заслужений пенсійний відпочинок. А ще у свої 88 років досі тримає господарство: коня, курей, має город. Нез­важаючи на тяжку долю, Віра Степанівна виховала 2 дітей, 3 онуків і 1 правнучку, з усіх намагалася виховати, перш за все, справжню Людину.
Подейко Олена Костянтинівна народилася у Вербівці у 1932 році. Найбільше їй запам’ятався голод 1947 року.
Їх було дев’ятеро у сім’ї і без батька, тому було тяжко і скрутно: «Голод, холод, біднота. Як згадаю, то на очі навертаються сльози. Їжу шукали, де могли, навіть у лісі, де від голоду вже лежало багато мертвих маленьких тілець, які навіть ніхто не закопував. У 1947 р. працювала у лісі. За метр нарізаних і складених дров платили рубель, за який можна було купити стакан пшона. Потім у місті в одній родині гляділа дитинку, а ще пізніше у госпіталі мила посуд».
Паспорта не мала, а вже з часом дістати його допоміг один єврей, який пожалів Олену Костянтинівну. У школу не мала змоги ходити, лише потім згодом закінчила вечірню школу. Аж до самої пенсії своє життя присвятила діткам — працювала нянечкою у дитсадочку в с.Чижівка, за заслуги була занесена на Дошку пошани. Досі сама доглядає за господарством. Виховала Олена Костянтинівна дочку, фельд­шера, 2 онучок — медсестру та анестезіолога і одну правнучку.
Саєнко Ніна Яківна народилася на Київщині у 1922 році.
Голод був страшний. «Нас було 10 дітей, а після голоду залишилися тільки я, брат та батьки. Голод усіх забрав…». Працювати почала ще з 16 років, була ланковою. У 1935 році вибирали стаханівців і переселяли їх, щоб створювати колгосп. Так родина Ніни Яківни потрапила під цю категорію і переїхала до с. Вишківка. Війна застала її зовсім несподівано. 19-ти річна дівчина навчалася у Коростені і якраз поверталася додому, коли німці почали бомбити поїзд. Тому до самої домівки добиралася пішки, і вже з перших днів відчула, що таке війна. Допомагала своїм, як могла — варила партизанам їсти, прала одяг, носила записки. Все наступне життя пропрацювала в колгоспі. За заслуги має 3 медалі і орден. Роки беруть своє, тому здоров’я вже трохи підводить Ніну Яківну. Та, незважаючи на це, вона досі має господарство, город, доглядати за цим їй допомагають діти. У свої 90 років має 3 дітей, 2 онуків, 3 правнуків.
Низький уклін всім людям похилого віку за їх відвагу, біль, мудрість і за нашу волю. Адже пошани завжди варта сивина у волоссі, старий тихенький голос. Придивіться до зморшок і просто поклоніться! Нехай у їхньому домі завжди першим гостем залишається здоров’я!