До лікаря прийшла дамочка років тридцяти. Протягуючи до ескулапа руку, похнюплено мовила:
— Мене гадючка вкусила.
— Як це трапилося? — спитав чоловік у білому халаті.
— Я вужиків люблю, — відказала русоволоса.
— Невже?! — здивувався господар кабінету. — І що?
— До лісу я ходила.
— Навіщо?
— Щоб вужика зловити.
— Тобто, вужа?
— Ага.
— Але навіщо?!
— Я ж казала: люблю їх! Ловлю їх, ловлю…
— І?
— І додому приношу.
У медпрацівника очі на лоба полізли.
А ловець гадів збуджено вела далі:
— Їх у мене штук двадцять уже. Такі миленькі! Такі гарненькі! Такі лапочки!
— Панянко, але навіщо?
— Так люблю ж.
— Ваша рука опухла. Вас негайно треба госпіталізувати!.. Вужиків вона любить…
— Ага! Йду лісом, дивлюся, вужик лежить. На сонечку гріється. Біля суничок. Такий миленький! Такий хорошенький! Такий…
— А далі?
— Ну, я ручку свою протягла, щоб його погладити. А він мене — кусь!
— І що?
— Виявляється, це був не вужик…
— А була гадючка! — іронічно закінчив думку лікар. Відтак здивовано додав. — Дивно!
Дамочка не зрозуміла:
— Що?
— Що ви до нас своїм ходом прийшли.
— Я на авто приїхала. В мене є машина. Червоненька! Новенька модель…
— Чоловік подарував?
— Ага.
— А чому він з вами до лісу не поїхав?
— Він кудись зник. Місяць тому. Після того, як його вужик укусив. А може, то був не вужик?
— Н-да… А ви свого вужика запам’ятали? Тобто, гадючку? Якої вона була довжини, розкраски?
— Сантиметриків так із п’ятдесят. А може, із шістдесят… А я вам зараз її покажу!
— Й-й-й-я-ак??! Ви її…
— Ага! Вона в мене у сумочці! Йди до мене, моя гарнесенька!
— И-и-и…
Лікарю стало зле. Він побілів, а потім утратив свідомість.
Тепер довелося лікувати двох: любительку вужиків та медпрацівника.
До речі, а «гадючку» так і не знайшли. Втекла.