ВИБРАТИ НЕ МОЖНА ТIЛЬКИ БАТЬКIВЩИНУ...

     Доленько ти наша, вкраїнська... I звитягою пращурiв iз сивої давнини прославлена, i неволею впродовж вiкiв гноблена, i стражданнями багатьох поколiнь виповнена, i протистояннями, коли брат супроти брата йшов, шматована, i щедро кров’ю борцiв за свободу й незалежнiсть полита... I ось знову стоїмо перед черговим вибором — немовби на роздорiжжi.
     Як боляче усвiдомлювати, що нинi є, як заявив наш вельмишановний земляк — Голова Верховної Ради України Володимир Литвин, «виразнi ознаки морального приниження України поза критичну межу», i що в ходi передвиборної кампанiї виявилися спроби розколу i розсварення країни, подiлу її на полiтичний «схiд» i «захiд». А що дiлити? Незалежнiсть, вiками виборювану? Духовний спадок, з давнини творений? Чудову, багату землю, Богом дану? I хiба ж не переплiтається в долях багатьох українцiв корiння «схiднякiв» та «захiднякiв»?

ТАЄМНИЦI РОДУ

     Як багато з нас, уважно взявшись за дослiдження родоводу свого та його розгалужень, знайде, здавалося б, несумiсне, занiмiє перед несподiваними вiдкриттями. От, наприклад, знала я, що у моїм роду (а виросла на Вiнниччинi) є червонi комiсари, є воїни Великої Вiтчизняної, радянський контррозвiдник, самовiдданi будiвники комунiзму. I лише недавно дiзналася про iнших iз численної рiднi (вже по материнiй лiнiї)...
     Дядько Дмитро Казван (псевдонiм Черник) був начальником штабу Пiвденної вiйськової округи УПА-Пiвнiч, провiдником ОУН Дубненського надрайону i 28-рiчним, у 1946 роцi, загинув у бою з енкаведистами. А готувався ж стати священиком: навчався в духовнiй семiнарiї... Його молодший брат, Микола Казван (псевдонiм Гiрняк), також вояк УПА — сотенний командир, — загинув у 1944 роцi, 23-лiтнiм. В останню мить свого життя вiн, аби не потрапити до рук енкаведистiв, кинув собi пiд ноги гранату... До речi, обидва вони, вояки УПА, брали участь i в бойових діях проти нiмецько-фашистських окупантiв на територiї Захiдної України.
     У рядах УПА була i сестра Дмитра та Миколи Вiра, працювала у вiддiлi пропаганди. Її заарештували, але, як сама каже, Бог i добрi люди допомогли вирватися з енкаведистських лабет. Про тяжкi випробування, що випали на її долю, а також про мужнiсть i стiйкiсть цiєї жiнки можна написати чималу повiсть... У 1947 роцi Вiра, рятуючись вiд переслiдування, змушена була залишити Рiвненщину, де народилася i виросла, та разом з матiр’ю i молодшою сестрою Любою (вони також переховувалися) перебратися на Житомирщину — в нинiшнiй Баранiвський район — рiднi краї своєї матерi. А потiм довелося шукати прихистку й на Хмельниччинi.
     Без будь-яких документiв, пiд чужим прiзвищем та iм’ям (Ганна) довгi роки поневiрялася. Тяжка праця на торфорозробках, у наймах, в колгоспi... Вийшовши замiж за сiльського вчителя, уже через чотири роки залишилася вдовою з двома маленькими синочками на руках. Виростила, а сини не знали справжнього iменi своєї матерi аж до 1991 року, до дня проголошення незалежностi України...
     Уже тривалий час вона проживає в селищi Понiнка на Хмельниччинi. Там її знають як Ганну Прокопiвну Корж. Вдруге вийшла замiж —за Дмитра Коржа, учасника Великої Вiтчизняної вiйни. Дмитра Матвiйовича торiк не стало, помер. А Ганна Прокопiвна при згадцi про нього все повторює: «Сам Бог послав менi Дмитра, а в його особi — захист. То була щаслива зустрiч».
     I тепер, коли вiдзначається 60-рiччя визволення України вiд нiмецько-фашистських загарбникiв, хочу бодай коротко повiдати про ту незвичайну зустрiч — радянського воїна i, як таких iменували, бандерiвки. Передам те словами самої ж Ганни Прокопiвни.

ЗУСТРIЛИСЯ ДВОЄ...

     Вона розповiдала, i то радiстю, то печаллю виповнювалися її очi. А голос часом стишувався, на якусь мить переривався вiд хвилювання:
— Дмитро Корж, чоловiк мiй, був iнвалiдом вiйни I групи. На фронт потрапив з перших днiв. Був мiнером. Наприкiнцi 1943 року поблизу Чорнобиля, пiд час розмiновування поля — готувався «коридор» для наступу радянських вiйськ,— пiдiрвався на мiнi. Все тiло йому понiвечило, втратив зiр, праву руку... Його батькам у Волноваху, що на Донеччинi, з вiйськової частини вiдправили тодi похоронку.
  ...Вперше я побачила його в потязi Сiмферополь-Євпаторiя, в який пересiла з київського. Це було в квiтнi 1965 року. Тодi, працюючи у колгоспi, для полiпшення стану здоров’я, вдова, мати двох дiтей, отримала путiвку в один iз санаторiїв Євпаторiї.
     У таку далеку дорогу вирушила вперше, а тому дуже хвилювалася. I ось зайшла у вагон та й стала чомусь бiля виходу в тамбур — саме там, де в куточку сидiв якийсь чоловiк iз вузликом у руках. Випадково дiзналася, що вiн їде в той же санаторiй. Подумалося: яке щастя, це ж куди вiн — туди i я буду бiгти.
Приїхали. На перон я вийшла першою, попередньо роздивившись, в чому одягнутий той чоловiк, аби не загубити його в натовпi. Зупинилася, чекаю. Люди виходять, а мого попутника все нема. Стривожилася: де ж подiвся? Знову заходжу у вагон i бачу: вiн повiльно йде чомусь у протилежному вiд виходу напрямi, намацуючи палицею прохiд мiж сидiннями.
     Догнала. «Ви що, не бачите?» — питаю i чую у вiдповiдь: «Так, я зовсiм слiпий». «Чого ж самi в дорогу подалися?» «Не було з ким...» Стиснулося в мене серце вiд жалю. Не роздумуючи, допомогла йому зiйти, дiстатися до санаторiю, оформитися там на перебування. Чергова медсестра попросила, щоб я взяла шефство над iнвалiдом. Погодилася, не вагаючись. I тут же, розпитавши, хто в нього є вдома, написала сiм’ї листа, повiдомивши, що доїхав благополучно.
     А приїхав цей чоловiк аж iз Кабардино-Балкарiї. Там була у нього дружина, чотирирiчна донька, яку вiн безмежно любив. А тiльки нiколи її не бачив, бо народилася, коли вже в нього згас малесенький залишок зору. Дмитро нi на кого не скаржився, тож я думала, що в його сiм’ї мир та злагода. Тiльки чомусь за весь час перебування в санаторiї вiн не отримав з дому жодного листа...
     Пiсля санаторiю ми роз’їхалися кожен до своєї сiм’ї i без будь-якої надiї чи бодай гадки про майбутню зустрiч. На прощання Дмитро Корж подякував менi за допомогу i попросив бути йому за сестру. Я погодилася i сказала, що, коли йому в життi буде необхiдна моя допомога,— постараюся її надати, як i тепер у Євпаторiї.
     Минуло шiсть рокiв. I ось одного березневого дня з’являється Дмитро у моїй оселi: заїхав по дорозi на Львiв, куди добирався, щоб влаштуватися працювати на пiдприємствi для незрячих. I тут розповiв про свою бiду: дружина привела в дiм, який вiн з такими труднощами побудував, iншого чоловiка, мiцного здоров’ям, а йому, незрячому, категорично сказала: «Убирайся, куда хочешь,— ты мне такой не нужен». Змушений був залишити i свiй будинок, i любу донечку, якiй на той час виповнилося десять рокiв...
     Вислухала це я зi своїми синами та й запропонували Дмитру залишитися в нас. I з того часу вiн став членом нашої сiм’ї. Разом з Дмитром проводжала я своїх синiв до армiї, разом благословляли їх, коли вони одружувалися. Вiн став для них люблячим батьком. Тридцять два роки ми були разом, аж поки торiк не вiдiйшов Дмитро Матвiйович у iншi свiти...
     Бува, хтось запитував мене, чи не важко: слiпий, без руки, треба доглядати... Нi, не був Дмитро нiколи менi тягарем — навпаки, моїм захисником. I хоч незрячий, а в господарствi за рiзну роботу брався, багато менi допомагав. А як переживав за мене, як пiклувався... Не раз думаю: це ж треба було такому статися, що я, коли їхала в санаторiй, зайшла саме в той вагон, де Дмитро сидiв. Сам Бог послав менi його...

* * *

     Якi висновки з цих двох стражденних людських доль, що поєдналися в одну? Залишимо це на розсуд читачiв. Лише зауважу ось що. Уже стiльки лiт по тому, як Україна здобула незалежнiсть, йдуть розмови про визнання чи невизнання УПА як воюючої сторони або як сили нацiонального опору. I про те, щоб її воякам, нарештi, надати статус учасникiв Великої Вiтчизняної вiйни. Але ця проблема на державному рiвнi все ще не вирiшена. А от ветеран тiєї вiйни Дмитро Корж, незрячий, її для себе давно вирiшив... Як жаль, що не довелося менi з ним познайомитися. У нашому роду про Вiру-Ганну, долю її братiв десятилiттями замовчувалося: чорна примара полiтичних репресiй довго страхала...
     Нинiшнього листопада Ганнi (Вiрi) Прокопiвнi виповниться 80 рокiв. З нею, своєю тiткою, я познайомилася лише декiлька мiсяцiв тому. I була вражена: який донинi сильний український дух у цiй жiнцi, яка палка любов до України, глибоке вболiвання за неї i — вiра. Тiльки ж i тепер, як не дивно, дехто вважає це нацiоналiзмом, та саме тим, якому не належить бути... А може у нас, українцiв, якраз i бракує здорового нацiоналiзму та самоповаги?

Галина КРУГЛЯК

Позначки:, , ,




$$$ для web-мастеров