Сім’я в усі часи була основою суспільства, осередком формування особистості. У ті часи, коли ще не було шкіл, батьки несли відповідальність за виховання дітей. І ця відповідальність була не лише перед собою, а й перед громадою, суспільством. Тому в народі більше шанували людей, які виходили з порядних сімей. Однак, коли з’явилася широка мережа дитячих садочків, шкіл тощо, вважається, що роль сім’ї у вихованні була занижена.
Україна за розлученнями посідає третє місце у світі. Крім того, більша ­частина шлюбів — невдалі, нестійкі. І, незважаючи на те, що сім’я зберігається, батьки не розлучуються, проте в таких сім’ях спостерігаються стійкі конфліктні ситуації, вживання спиртних напоїв, розбіжності у поглядах на ряд сімейних проблем, непідготовленість до сімейного життя, невміння будувати взаємостосунки між собою, педагогічна неосвіченість.
З іншого боку, зараз ми маємо дещо інші умови життя — різке розшарування, зубожіння населення, поширення наркоманії, алкоголізму, проституції, злочинів та правопорушень серед неповнолітніх, необмежений вплив масової культури, що веде певним чином до «зомбування» частини молоді.
Все це призводить до нестабільності у сімейних взаємостосунках, породжує дитячу бездоглядність і так далі, і тому подібне.
Дослідженнями встановлено, що 75% неповнолітніх правопорушників, котрі скоїли тяжкі насильницькі злочини, вийшли із сімей, де був низький авторитет батька, де мали місце пияцтво, сварки, грубість, сімейні розлади.

Днями працівники кримінальної міліції у справах дітей сукупно з журналістами міста провели перевірку так званих неблагополучних сімей, в яких батьки не виконують своїх обов’язків щодо виховання своїх дітей.
Спочатку поїхали на вулицю Коцюбинського. Ще здалеку, окинувши оком подвір’я, стало зрозуміло, що в цій оселі не все гаразд. Біля стіни будинку стоїть розвалений стіл, поряд — валяються різні речі. Далі — розбиті сходинки, обдерті стіни будівлі.
Заходимо до середини. Одразу відчувся недобрий запах, сирість. У тісній верандочці тулиться до стінки купа брудного лахміття, якісь банки-склянки. У передній кімнаті на ліжку лежить стара жінка, біля неї повзає мала дитина, років зо два.
— Доброго дня! А ми до вас у гості! — сказала Анна Власюк, представник міліції. — А де мати малечі?
— Поїхала до Яруня, — відказує бабуся, спираючись на лікті, і дивиться на неприбраний стіл.
Як з’ясувалося, жінка-інвалід, з ліжка не підводиться.
— А як же ви дивитеся за дитиною?
— Отак і дивлюся, — плаче. — Добре, що депутат привіз дрова…
Хоча в хаті було холодно. І, нібито, має прийти сусід, щоб затопити пічку.
— Свєта думає влаштовуватися на роботу, — продовжує стара. — Може, буде легше…
— А коли вона повернеться?
— А я знаю. Чи вона каже...
Як пояснила Анна Власюк, у Світлани, дочки інваліда, троє дочок (усі од різних чоловіків). Дві старші, слава Богу, виросли, роз’їхалися. Меншу — покинула на хвору матір.
Світлані — десь під сорок. Але ніяк не вгамується жінка. Пиячить, тиняється світом, витрачає гроші, які їй надає держава як допомогу на дитину.
Зустрітися з нею рейдовій бригаді знову не пощастило. Були складені відповідні документи, і ми рушили далі.
На цій же вулиці зайшли ще до одного, не обгородженого парканом, будинку. Вигляд він мав не кращий за перший.
Довго стукаємо у двері.
Хтось із рейдовиків зауважив:
— Такі, зазвичай, не відчиняють.
На городі з’явилася сусідка.
— Вони вам не відчинять.
— А чому?
— Бо сплять довго. До обіду.
— То вони вдома?
— Ну аякже.
Стукаємо ще. Та марно. Не відчиняють. І нам — не «ломитися» ж.
Зі слів представників міліції, у цій оселі проживає Світлана, 1974 року народження. Ніде не працює, має дитину, 16-річного сина, котрий із травня не відвідує школу. Ще навесні на жінку було складено протокол. Світлана клялася, що «більше такого не повториться». Але, як бачимо, обіцянки не дотримала.
— А ви не знаєте, де її син? — цікавимось у сусідки.
— Десь ходив.
На стежці з’явився чоловік середніх років. Охайно одягнений. З пакетом у руці. У другій — мобільний телефон.
Здогадалися, що йде до Світлани.
— Ви сюди? — киваємо на будинок.
— Так. До Світланиного співмешканця.
— А хто він вам буде?
— Колись працювали разом.
— Подзвоніть їм, будь ласка.
Незнайомець набирає якийсь номер. Однак ніхто не відповідає.
Питаємо:
— А ви не знаєте, де їхній син?
Чоловік звів плечі.
— Мабуть, поїхав у село. До бабусі.
Він стежкою йде назад. Йдемо і ми.
Їдемо на вулицю Ватутіна. Тут на нас чекав ошатний будинок. Одразу і не скажеш, що тут можуть бути якісь негаразди. Проте, як з’ясувалося, у батьків цього будинку є син, невістка, які народили п’ятьох дітей. Тепер чекають на шостого.
Але з батьками багатодітної сім’ї зустрітися нам не вдалося.
— Поїхала невістка в Миколаївку, — каже господар будинку. — Дітей покинули на нас. Правда, трьох забрала із собою.
— А давно поїхала?
— Уже дев’ять місяців не з’являється.
— А син де ваш?
— Поїхав за нею. Та також пропав. П’ють обоє. Біда.
— А як же цим даєте раду?
— Як можемо. До школи ходять. Хіба проженеш. Онуки ж, рідні. Живемо за пенсію.
Можна тільки поспівчувати старим людям. А разом з тим і подякувати, що не залишили дітей. Доглядають, дають притулок, годують та ще й до школи відправляють.
Дивно, є сім’ї, які, аби скористатися державними грошовими компенсаціями, народжують дітей, а ці, давши життя п’ятьом, і чекаючи на шостого, не оформили жодного документа на одержання пільг.
Дивина та й годі. За який кошт існують люди, про що думають, у чому вони бачать сенс свого життя?..
На вулиці Ніколаєва також є проблемна сім’я. Також мають п’ятьох дітей. На дверях будинку висів замок. На подвір’ї валялися гори перегнилого шмаття, уламки шиферу, шматки асфальту. Дах на сараї обвалився.
— Батьки пиячать. Вдома запасів їжі немає зовсім, — пояснює Анна Власюк. — Немає також і дров. Діти сплять на підлозі. Меншу — забрали до інтернату. Попередили: якщо вони не стануть на шлях виправлення, — заберемо і решту дітей.
Поряд, на вулиці Шевченка, зайшли до чергової проблемної сімейки. Двері квартири (з розбитим склом на вікні) відчинила досить симпатична жінка. Ми представилися. Господарка чемно запросила до оселі. Щоправда, оселею цю квартиру назвати важко. Попід стінами — якісь коробки, мішки, клунки, порожні пляшки в пакетах. Такий вигляд мали кухня і кімнати. Все це скидалося на склад якоїсь «готової продукції». Просто дивно, як мешканці тут пересуваються, як долають сон?!
Боком протискаємося до першої кімнати. Але двері туди не відчиняються, бо завалені всякою всячиною. Дякуючи дірці у дверях, пролазимо зрештою до своєї цілі. Серед кімнати, на підлозі, у купі шмаття лежить сучка із собаченятами. Видно, що доглянуті.
Рейдову бригаду цікавлять Вірині (так звали господарку квартири) дочки.
— Старша вчиться у Житомирі, в технікумі, — каже Віра.
— А менша де? Чому не ходить до школи?
15-літня дочка була в іншій кімнаті. Почувши, які гості завітали до них, з нею стався нервовий зрив. Певно, через її таку матір, «обстановку» в оселі.
Вирішили довго не затримуватися, аби не завдавати болю дівчині.
Пролазячи через дверний отвір, сказали Вірі:
— Приберіть хоч у хаті. Он таргани по дверях лазять.
— Вони по всьому дому лазять! — огризнулася Віра. — Баба є, а не допомагає! І чого вона сюди ходить?
А бабі — вісімдесят років…
Біля дверей зустріли давно неголеного «оленя». З пакетом у руці.
— Ви до Віри прийшли? — поцікавилися.
— Умгу, — ніяковіло затупцяв чолов’яга. — Треба їй передать, що там помер один.
— Це він прийшов скло поставити! — поспішила докинути Віра. — Заходь, заходь.
Тримаємо курс на перший провулок Коростенський. До такої собі Марії, 1966 року народження. Має трьох дітей. Старша дочка одружилася, живе окремо. Менша, 15-річна, без поважних причин не ходить до школи. 17-річний син за крадіжку притягався до відповідальності. Стоїть на обліку в міліції.
Вдома нікого не було. Біля дверей стояли картонні коробки з брудними порожніми пляшками від соняшникової олії.
Марія ніде не працює. Але пече пиріжки (в страшних антисанітарних умовах). Свої «вироби» вона продає біля автовокзалу та на ринку «Урожай».
Останню сім’ю, точніше, матір п’ятьох дітей, перевідали по вулиці Житомирській. Те, що ми побачили, назвати будинком не можна було. Дах провалився, декотрі стіни осунулися. Вікна вибиті. У цьому будинку жити просто неможливо. Та працівники міліції запевнили, що тут люди мешкали. Принаймні, нещодавно. Щоправда, одне вікно, з тильного боку, було обтягнуте целофаном. Значить, тут таки хтось живе. Проте, ввійти в «будинок» ми не змогли. Не знайшли... входу, настільки все було завалено і розвалено.
Як пізніше стало відомо, ця жінка одруженою ніколи не була. Дітей народила від різних чоловіків. Вела розгульний спосіб життя. Її хотіли позбавити материнства. Та жінка схаменулася, взялася за розум. Навіть стала віруючою, примкнула до якоїсь релігійної общини. Тому нещодавно служба у справах сім’ї та дітей вирішила допомогти цій жінці — приютила її дітей в інтернаті. На зиму. Що з ними буде далі, — поки невідомо. Мати ж подалася зимувати в якесь село.
На цьому наш рейд закінчився. На душі — порожньо і моторошно. Від побаченого, пережитого. Чимшвидше хотілось вибратися з хаосу на світло…

У проблемних батьків забирають у приюти дітей, складають протоколи, які розбираються на адмінкомісіях, судах, та толку з цього мало. Бо ж горбатого…
До речі, за десять місяців цього року за ст. 184 КУпАП складено 206 протоколів. На обліку у кримінальній міліції у справах дітей перебуває 44 неблагополучні сім’ї (по місту), в яких виховуються 72 дитини.
Сумна статистика. Сумні реалії нашого сьогодення.