Щороку в області на воді гине майже сто людей, ­чимало з них — саме у зимовий період. Протягом 2010 року водна стихія забрала життя у 95 людей (з них — 9 дітей). Відтак, аби запобігти людським жертвам, у Новограді-Волинському діє Міська комунальна рятувальна станція на воді. Аби ознайомити читачів із буднями рятувальників, редакція звернулася до начальника станції Анатолія Володимировича КОЛЕСНИКА.
— Анатолію Володимировичу, у вас така незвична, небезпечна діяльність. Скажіть, будь ласка, як ви, особисто, обрали таку професію?
— Я, у принципі, військо­вослужбовець на пенсії, підполковник, тож звик до екстремальних умов. Доводилося багато літати, був у «гарячих точках». Для мене — це звичайна робота. Звісно, може, комусь здається, що володази і рятувальники нічого не ­роблять, а тільки відпочивають... Це не так: що влітку, що взимку — роботи дуже багато. Буває таке, що за півхвилини можемо виїхати і бути вже в іншому кінці міста або в районі.
У нас укладена угода з райдержадміністрацією з надання допомоги у пошуку загиблих на воді. За фактом виїжджаємо, а рятувати, трапляється, вже немає кого — людина втопилася... Торік нас викликали чотири рази по району. Також виїжджали у Баранівський район — на річці шукали утопленика, у Ємільчинський район — на прохання родичів. Знаєте, у таких випадках відмовити неможливо, горе є горе. Людина втопилася — це велика біда в сім’ї.
Вистачає роботи і влітку. Відпочиваючих особливо багато було минулого літа, коли стояла спека, 100-120 чоловік — це найменша кількість на пляжі відпочиваючих. Торік надано різної медичної допомоги більше ста особам. Медсестрі роботи багато довелося зробити. Врятували реально чотирьох чоловік — двох дорослих напідпитку і двох дітей.
— Як діє рятувальник у разі, коли виникає потреба у його допомозі?
— Черговий з рятувальної станції — рятувальник або водолаз — під час купання знаходиться на території пляжу. Якщо комусь стало погано чи дитина кричить, бо тоне, гребе-гребе, до берега не допливає, то рятувальник стрибає у воду або пливе на човні і витягує. Або ще так буває: сидить компанія на тому боці, де верби (улюблене місце відпочинку для багатьох), десь чоловік десять. Розважаються собі, а за того, хто пішов купатися, — забули. А він відплив від берега на метрів п’ять-десять, а повернутися ніяк не може, бо вже не взмозі. Черговий помітив цю ситуацію і вирушає до нього на човні або вплав, витягує з води. Наша зона відповідальності — це від пішохідного моста до наступного моста — метрів чотириста за течією. Якщо стається якась трагедія на воді, — ми несемо за це сувору відповідальність, найчастіше — вся чергова зміна, в тому числі начальник, залишаються без преміальних.
— Зрозуміло. А чи достатньо укомплектована рятувальна станція? Скільки у вас працюючих?
— Станція укомплектована практично повністю, за винятком одного чоловіка, котрий був введений за рішенням сесії міської ради від 30 грудня. Шукаємо на цю посаду людину.
— За якими критеріями ведеться підбір кандидатів?
— Це має бути людина віком до сорока років, здорова не тільки фізично, а й морально. А нині у нас у штаті є два рятувальники, водолаз, старший водолаз, медсестра, бухгалтер і начальник.
— Скільки ви вже років особисто працюєте на рятувальній станції?
— З 1 січня пішов п’ятий рік. З 2007 року.
— Є якісь випадки з вашої практики, що відклалися у пам’яті своєю екстремальністю, складністю?
— Запам’ятався мені випадок, що трапився із жіночкою років 25-30. Її врятували в районі пляжу, витягли з води у нетверезому стані. Був ­листопад. Вона прийшла сюди, щоб покінчити життя самогубством. Витягнули її з води, була практично напівжива, викликали «швидку», хлопці її відкачали. Всі мої працівники пройшли програму з підготовки парамедиків у нашому медичному коледжі, вміють надавати першу медичну допомогу, штучне дихання, все інше. Відкачали її, поки «швидка» приїхала, почали розпитувати, що сталося. Каже: не хочу жити, якісь сімейні негаразди з чоловіком...
Запам’ятовуються випадки, коли виїжджаєш на пошук загиблих. Коли на березі стоїть сім’я, а молода людина — під водою чи дитина втопилася. Витягуєш з води — дуже тяжко. Морально складно з берега це все бачити. Адже людина живе з надією, що це ще, може, помилка, а коли вже бачить, що витягнули людину з-під води мертву, — втрачає останню надію.
— Що б ви могли читачам порадити, щоб не потрапити в прикру ситуацію, вберегти себе і близьких від біди?
— Перш за все, хочу порадити, щоб навіть близько не підходили до води у нетверезому стані. Дев’яносто випадків загибелі людей на воді — купання у нетверезому стані. Все інше — діти, необачливість. Ну й треба знати рівень безпеки, як надавати допомогу собі, як вибратися у випадку, коли провалився під лід. Самому не рекомендується взагалі виходити на лід, на воду. Якщо провалився, — кликати на допомогу, потім потихеньку вибиратися на лід і вертатися по-пластунськи по тому самому сліду, звідки зайшов, якщо нема кому надати допомогу.
— Скажіть, будь ласка, а якими технічними засобами оснащена рятувальна станція?
— На сьогодні станція оснащена майже в повному обсязі. Кажу «майже», бо треба обновити водолазні костюми, придбати ще один водолазний костюм сухого типу — це зимовий, що плануємо закупити в цьому році. Гроші для при­дбання передбачені у бюджеті міської ради.
Торік закупили собі каркасний човен, який нам дозволяє добратися від рятувальної станції до житомирського ­моста за двадцять п’ять хвилин. Це швидкісний двомісний човен типу байдарки, там є вантажний відсік, куди можна покласти потерпілого на воді, доставити до берега. Закупили двигун на човни — на «Казанку» і на «Барк, що теж дає нам можливість оперативно добратися на місце скоєння лиха. Купили новий водолазний апарат італійського виробництва. У принципі, наше водолазне і рятувальне оснащення дозволяє в повній мірі виконувати обов’язки, що на нас покладені.
— Наскільки я знаю, рішенням міського голови буде запроваджена посада рибінспектора у штаті вашої рятувальної станції. Яке ваше особисте ставлення до цього нововведення?
— Нині браконьєрство процвітає скрізь, у тому числі — і в районі рятувальної станції. Приходять вдень і вночі, ставлять сіті, ловлять рибу крючками, баграми, що на ямах. І те, що нам запропоновано міським головою дати в штат рятувальної станції ще одну людину, котра виконуватиме обов’язки штатного рибінспектора в межах міста, — це дуже доцільне рішення.
— Скажіть, а от таке поняття, як фахова кваліфікація працівників-водолазів, рятувальників, наскільки ви самі оцінюєте своїх спеціалістів, підлеглих?
— Кожен рік, також у березні цього року, водолази, у тому числі і я, як керівник водолазних робіт, їдемо в Київ, здаємо техмінімум із підтвердження своєї кваліфікації. Це — обов’язково, інакше під воду вони не мають права опускатися, і я, як керівник, не маю права спускати водолаза під воду. Водолази там набувають практичних навичок, спускаються у шахти, там кваліфіковані спеціалісти вищої категорії ­приймають у них заліки. Тільки тоді вони допускаються до водолазних спусків. Сьогодні наші водолази допущені до робіт на глибині дванадцять метрів. Більше дванадцяти метрів ми не маємо права спускатися, бо наше водолазне спорядження, що маємо, не дає такої можливості. Нам, цієї глибини вистачає, бо глибших місць на річці практично немає.
Є програма підготовки водолазів і рятувальників, котрі здають техмінімуми при Міністерстві надзвичайних ситуацій, представники від якого приїжджають до нас кожен рік перед купальним сезоном. У 2012 році проходитиме переатестація працівників рятувальної станції, що проводиться раз у п’ять років. Це — серйозний процес. Перевіряють практично все — і практичні, і теоретичні навички, і обладнання, і оснащення. Ну і тренувальні спуски водолазів, яких повинно бути не менш як 27 годин на місяць, тобто, 330-340 годин протягом року. Якщо нема відповідної кількості спусків на рік, то Київська морська школа нас просто не допускає до подальших спусків під воду. До речі, днями перевіряла нас комісія з МНС — зауважень, які б впливали на нашу роботу, — немає. Станція готова до виконання роботи за призначенням.
До розмови приєднується старший водолаз Микола Олексійович ЦІЛИК:
— Коли йшов до війська, — призвали мене у Севастополь, в «учебку» вчитися на водолаза. Закінчив із відзнакою і потрапив на Тихоокеанський флот. Працював у бригаді рятувальників три роки, у постійній бойовій готовності. Працював на рятувальному судні, брав участь у підйомі затонувших суден, підводних човнів, шукали боєприпаси із затонувших суден. Пізніше, після звільнення з флоту, хотів займатися тією ж справою. Коли переїхав у Новоград-Волинський, — начальник станції через військкомат знайшов мене, і вже чотири роки, як ми разом працюємо, рятуємо людей, надаємо допомогу потерпілим. За чотири роки підняв більше 50 загиблих чоловік. Це робота, звичайно, не для всіх. Треба, як то кажуть, і психологічну підготовку мати, і технічні навички.
— І багато часу забирають пошуки потопельника?
— У Довбиші цілий день шукали, три апарати видихали. Ось нещодавно був випадок, перед Новим роком, де кам’яний кар’єр. Людина більше трьох місяців знаходилася у воді, фактично, одну «пампушку» витягнули з ножем у руці і з пробоїною у серці. Різні випадки бувають... Сім’ї наші, головне, на це реагують правильно. Мій син вважає мене і мою роботу геройською.
Хочу відмітити нашого керівника, котрий багато приклав зусиль для закупівлі обладнання. Фактично нічого не було, гола станція. Чотири роки тому прийшли сюди — були одні стіни і купа сміття. Все обладнання закуплене нове, він добився всього. У нас зараз на станції фактично, як мала сім’я. Ось Василь, мій напарник. Можна сказати, що він мені як рідний брат. Коли я йду під воду, то він відповідає за моє життя, перевіряє ­обладнання, стоїть на страхувальному кінці. Так само і я за його життя відповідаю. Так що ми працюємо однією бригадою.
— Дякую Вам за розповідь Успіхів у нелегкій праці.