— Алло! Я — по оголошенню. Здрастуйте!
— Добрий день! Слухаю вас.
— Вас турбує Ігор Ратуш. Двері хочу замовити. Дерев’яні. Вхідні.
— Будь ласка! За тиждень зробимо.
— Ой, ви не спішіть! Хоч би за два тижні. Грошей ще бракує.
— Гаразд.
До замовника приїхав ­майстер. Зробив заміри ­дверного отвору. Поїхав.
Минуло два тижні.
— Здрастуйте! Гроші є! Двері готові?
— Кгм… Ще сохнуть. У ­дошках.
— Ясно.
Через тиждень.
— Що там двері?
— Робимо. Перерва була. Свята ж…
Минає ще тиждень.
— Яка доля моїх дверей?
— Треба ще раз приїхати і переміряти.
— Чекаю.
Приїхали. Переміряли. Поїхали.
Пробігає ще тиждень.
— Алло! Це я. Ігор Ратуш. Як там двері мої поживають?
— Ох, — зітхають на другому кінці зв’язку. — Пожежа у нас була. Якось не до них... Але вже лишилися штрихи.
Ще тиждень…
— Мабуть, уже можна приїжджати по двері?
— Вибачте, але потрібно ще раз приїхати до вас.
— Навіщо?
— Коробку ще раз заміряти.
— Жжжжжжду!
Заміряли.
По тижню.
— Як ся маєте, майстре?
— Дякую! Усе добре!
— А двері?
— Якби ви одразу до них дали замок, то були б уже готові.
Дали замок.
Збігла чергова семиденка.
— Здрастуйте! Ігор Ратуш! Одначе, зима на носі. Мерзнемо. Як там двері?
— Халепа сталася. Вчора полакували, а вночі по них миші побігали. Перелаковуємо...
Сплив ще один робочий тиждень.
— Добридень! Ратуш. Двері.
— Кхи-кхи!
— Захворіли?
— Ні, ваші двері вкрали. Треба приїхати і ще раз заміряти.
— Не жжжжжжду!