— Василю!
— Що, Галинко?
— Як ти міг??!
— Ну…
— Ти знову мені… зрадив?!
— Я навіть не знаю, як це сталося.
— Але ж ти мені обіцяв! І я тобі повірила!
— Я не хотів. Це сталося якось підсвідомо. Я… тільки до неї доторкнувся.
— Неправда! Я бачила, як ти її пестив, обіймав, цілував, шепотів ласкаві слова. А потім навіть…
— Ні, Галинко, до того не дійшло. Тобі те все здалося.
— Ти знову кажеш неправду! Адже так?
— Ну… було. Трошечки.
— Ні, не трошечки!
— Ну, трохи більше трошечки.
— Але чому? Ми ж домовлялися! Я…
— Знаєш, вона така…
— А я?.. Моє терпіння?.. Подальше наше життя?.. Невже вона тобі дорожча за мене?
— Не дорожча.
— То чому так сталося?
— Ну, вибач. Визнаю свою провину. Але це востаннє! Присягаюся! Нехай вона… Щоб її…
— Обіцяєш?
— Обіцяю!
— Цього не робити?
— Цього не робити!
— Вірю!
— Вірю!
— Не ти віриш! А я вірю!
— Добре, ти віриш.
— Ну, гаразд. Тоді почекай. Ще півгодини залишилося. Накрию на стіл, і тоді вже відкриєш її, свою пляшку коньяку…