В АРМІЇ
Капітан Платко заступив черговим по військовій частині згідно із графіком. Після вечірньої повірки, як правило, починав свій обхід із казарм. Потім зазирав до клубу і йшов до складу з пально-мастильними матеріалами. Коли ж він наблизився до ПММ, як раптом над головою просвистіли кулі. Офіцер колодою хряпнувся на землю.
— Вартовий! — рявкнув капітан Платко. — Ти що, маку наївся, поганець такий?! Це ж я — черговий по полку! Чому не подав команду: «Стій! Хто йде?!» Га-ак?!..
Знову пролунала довга автоматна черга.
Тепер офіцер уже не на жарт перелякався. Подумав: «Або терористи захопили склад, або боєць звихнувся. А що гірше: перше чи друге? Але і те і те — «чепе». За це і питатимуть. Там!»
— Гей, воїн? — гукнув капітан Платко, обережно висовуючись із-за земляного насипу. — Що ж ти по своїх лупиш, гад!
— Я не хотів, — зрештою обізвався вартовий, підійшовши до офіцера. — Вставайте. Патронів уже нема.
— Я тобі дам «нема»! — скочив капітан Платко, нервово обтрушуючи із себе землю. — Я тобі дам… Здати зброю!
— Нате…

Варту негайно було замінено. До частини терміново прибув командир полку полковник Дядик. Для з’ясування обставин нічного інциденту до ранку чекати не стали.
— Рядовий Решето, навіщо ти стріляв у чергового по полку? — спитав у солдата командир полку.
Строковик виструнчився. Руки — по швах, погляд — у підлозі.
— Чому стріляв, у тебе питають?
Решето винувато стенув плечима:
— Не знаю.
— Як, не знаєш?! На курок автомата натискав?
— Натискав.
— Навіщо?
— Не знаю.
— Навіщо, питаю, ти цілився у капітана Платка?!
— Я не цілився.
— Виходить, навмання стріляв?
— Не так і не так.
— А черговий каже, що кулі просвистіли у нього над головою! Кажи правду: хто тобі наказав здійснити терористичний акт?!
— Шо?
— Шлангуєш, значить? Від армії надумав відмилитися? Думаєш, ми повіримо, що в тебе не всі вдома?! Навіщо стріляв?!!
— Не знаю… Якось воно саме…

Од рядового Решета так нічого і не добилися. Від вартової служби його відсторонили. Закінчив боєць службу зі шматкою і мітлою.
У МІЛІЦІЇ
Після повернення з армії Василь Решето всім розповідав, що був особистим ад’ютантом генерала. А одного разу навіть врятував йому життя! Якісь лихі люди хотіли проти його поважного командира влаштувати терористичний акт, та Василь, начебто, попередив замах. Тому за геройський вчинок йому присвоїли звання єфрейтор.
— Іди в міліцію! — порадили друзі. — Іди! Таких там беруть!
Василь засумнівався:
— А чи візьмуть?
— Треба стукати! Відчинять!

Решето пішов. І йому справді «двері відчинили». А незабаром Василь одягнув міліцейську форму. Начальство ним було задоволене. Єфрейтор на роботу не запізнювався, спиртним не зловживав, а якщо потрібно було когось замінити, — без зволікань прибігав у відділок.
Якось одного разу мали перевірити бандитське «лігво». Решето також брав участь у цій операції, отримав бойовий пістолет.
У засідці сиділи довго, доки на «малину» не посходилися основні бандитські елементи. Коли за останнім вуркою зачинилися двері в хату, Василь натиснув на курок.
Кулі лягли біля його ніг.
— Ти чого, Васю? — вирячився на Решета лейтенант-оперативник. — Ти куди пальнув?..
Василь із широко розплющеними очима дивився вниз. Уголос проказав:
— А міг би щось собі і відстрелити…

Слава Богу, злочинців таки затримали. Однак після операції Решета і групу, що брала участь у спецоперації, до себе викликав начальник міліції.
Певна річ, перше запитання було задано єфрейторові:
— Решето, ми чекаємо пояснень. Навіщо стріляв?
Василь і сам дивувався: чому? Та відповіді не знаходив. Тож, винувато здвигнув плечима:
— Не знаю.
— Як-то — не знаєш?! Наказ був яким? Застосовувати зброю у крайньому випадку! А в даній ситуації потреби не було. Чи ти в такий спосіб попереджав бандитів?
— Ну, що ви!! Як я міг?!
— То чому стріляв??!
— Не знаю… Я сам злякався. Від несподіванки.
— Ні, ви чули?! Він злякався! Ти хочеш сказати, що в тебе не голова вирішувала натискати на курок, а пальці?
— Мабуть.
— Решето, ти знущаєшся над нами?
— Ні.
— А ми не бачимо логіки! Не можуть пальці натискати на курок без голови!
— Не можуть.
— То чому стріля-а-гав!!!
— Воно якось само…
— Воно не хотіло!..
Відділком миттєво покотилося: «Наш Решето на завданні ледь дітородний орган собі не відстрелив кулями! Всю обійму між ноги пустив. Та мимо!..»
Однак перед керівництвом міського відділу міліції постало серйозне питання: чи міг Василь Решето і справді мати стосунки з кримінальним світом? Проте, як ця версія не перевірялася, але щось з’ясувати так і не вдалося. Але працювати далі вкупі з неадекватним співробітником не наважилися, тому, запропонували небораці написати заяву за власним бажанням.
НА ПОЛЮВАННІ
Знайомі допомогли Василеві влаштуватися в одну із фірм водієм. На щастя, на цьому підприємстві вогнепальної зброї не було.
Згодом Решета, як професіонала, перевели на власний автомобіль директора підприємства.
У п’ятницю, під кінець робочого дня, начальник викликав до себе Решета.
— Чим завтра займатимешся? — запитав у нього, коли той увійшов до кабінету.
— Та ніби нічого такого ­серйозного не передбачається, Вікторе Едуардовичу. А що?
— Завтра на полювання їду. Не маєш бажання мене супроводжувати?
— Залюбки!
— Тоді о шостій ранку — у мене.
— Зрозуміло!

На полювання поїхав і заступник Віктора Едуардовича, — Михайло Михайлович. Скласти їм компанію погодилися також їхні родичі та знайомі. Тож, товариство зібралося нічогеньке.
Перед основним дійством, як правило, сіли поснідати. Не забули і про «сорокоградусну».
— Ти коли-небудь бував на полюванні? — закушуючи, поцікавився Віктор Едуардович у Решета.
Той, перехиливши чарчину, заперечливо захитав головою. Відтак, занюхавши хлібцем, мовив:
— Не доводилося.
— А стріляти хоч умієш?
— О! Ще й як!
— Хоч це добре. Побачимо, який ти стрілок!
— Дасте по качках постріляти?
— А чого не дати! Коротше так. Якщо хоч одну пернату зіб’єш, — збільшу зарплату вдвічі!
— Зіб’ю! — запально пообіцяв Решето.
— Ну, постарайся вже, постарайся! Так, хлопці! — підвівся Віктор Едуардович. — Як кажуть: ні пуху, ні пера! Василю!
— Гов!
— Понесеш мою рушницю. Важка, зараза!

Спочатку до болота рушив гурт мисливців, з котрими був і заступник Віктора Едуардовича. Чоловіки, аби не марнувати час, жартували, розповідаючи анекдоти та смішні історії із життя мисливців.
Аж раптом позаду них пролунав постріл.
Михайло Михайлович тільки на це посміхнувся:
— Розважаються хлопці!
Потім бабахнуло вдруге. Втретє…
Заступник захвилювався:
— Щось тут не те. Треба повертатися.

Віктор Едуардович, тримаючись то за ногу, то за сідницю, качався по землі. Поряд з рушницею в руках стояв Василь Решето і здивовано дивився на свого боса.
— Що тут трапилося?! — підбігши, захекано-перелякано спитав у Василя Михайло Михайлович.
Решето на це мовчки здвигнув плечима.
Зате, зойкаючи, озвався Віктор Едуардович:
— Мишко! Забери у цього ідіота рушницю! Він мене підстрелив!
Рушницю у водія миттєво відібрали. Відтак перебинтували шефа і перенесли його до машини.
— Ти навіщо у боса стріляв? — після того спитав Михайло Михайлович у Василя. — Він що, качка?
Решето покрутив головою:
— Не качка.
— А чого стріляв-то?
Василь розвів руки:
— Це не я.
Михайло Михайлович ­вирячився:
— А хто?
— Рушниця.
Від такої відповіді по тілу Михайла Михайловича пробіг холодок. Тепер він уже перелякався. Але потім з полегшенням подумав: «Як добре, що ми першими пішли до болота…»

Полювання, певна річ, не вийшло.
Цього ж дня від Василя Решета взяли підписку про невиїзд. Але адвокати винуватця події запевнили, що строк їхньому підзахисному буде умовний, оскільки Віктор Едуардович пробачив «хулігана». Проте, з однією умовою: Решето має не потрапляти йому на очі. Ніде!
Наразі триває слідство. Однак, скільки у Василя Решета не питали, як це могло так статися, що він підстрелив свого начальника, той пояснити не міг. Лише замислено відказував:
— Не знаю. Воно якось саме…