ЇХ ЗАПРОШУЮТЬ ВИСТУПАТИ ПЕРЕД ПЕРШИМИ ОСОБАМИ ДЕРЖАВИ, А ПОТІМ… ЗАБУВАЮТЬ
Ансамбль «Класік» — чи не єдиний на теренах Житомирщини колектив професійних музикантів, котрий грає класику. Це сьогодні не модно — переконують ефіри українського телебачення та попса на радіо, а вони вже 16 років наполегливо доводять протилежне. Аншлагів не збирають, бо вишукану красу класичної музики здатні сприймати не усі, але прихильників мають як серед студентів, так і серед людей старшого віку. Усвідомлюючи свою самобутність, Народний камерний анамбль «Класік» не має жодних зіркових амбіцій, які й у провінції зустрічаються нерідко. Тим не менше, саме їх запрошують на концерти, коли місто треба презентувати офіційним делегаціям чи високопосадовцям з найкращого боку. І справді, більш вишуканий інтелігентний колектив ще треба пошукати.
Лариса Хмелевська (художній керівник ансамблю, скрипка), Наталія Бібікова-Сурай (скрипка), Юлія Маслій (фортепіано), Наталія Луценко (скрипка) та Людмила Ільчук (віолончель) — таким є склад ансамблю, який заслуговує на те, аби у рідному місті про нього знали більше.
Цікаво, що ті, хто справді вартий уваги громади, якось ніяково до цього ставляться. Хоча цим людям завжди є що розповісти і які здобутки продемонструвати. Відзнаками та дипломами ансамблю у кабінеті музичної школи завішено півстіни.
Цей колектив — двічі володар відзнак у рейтингу популярності «Гордість міста», переможець творчих звітів та обласного конкурсу інструментальної музики, лауреат обласної премії імені Лесі Українки. Проте, перш ніж про це розповісти, вони дякують усім, хто стояв у витоків ансамблю.
— Орієнтуємося на професійну, гарну і духовну музику високого гатунку, — розповідає художній керівник Лариса Іванівна. — Є у нас творчі експерименти, але це не є основою класичного репертуару. Впродовж довгих років роботи склад колективу не змінювався, окрім піаністок. Але завжди це були професіонали своєї справи, від роботи з якими — лише найкращі враження.
Міцно тримає цих цікавих жінок любов до музики і дружнє спілкування у творчому колективі, який за стільки років став дуже близьким.
— Повага, уміння прислухатися один до одного. Навіть коли робимо зауваження, то вони йдуть на користь спільної справи, а не в образу комусь. Ми вчимося одна в одної, — про відносини, які у колективі називають делікатними, говорить одна з учасниць ансамблю Людмила Ільчук. — На образах колектив не може існувати, лише — на єдиному подиху. Наша винятковість у тому, що виступаємо без диригента, котрий підказує задум твору і веде за своєю рукою. Навчилися доводити сенс до слухача, відчуваючи один одного. Це музична інтуїція — грати в унісон.
Музику називають таблеткою від депресії, найкращим порятунком від болю будь-якого виду, стенограмою емоцій, розумом, втіленим у звуках, поштовхом мислити красномовно. «Класік» не лише володіє усіма цими секретами музичної терапії, а й власні серця зцілює класикою. Хоча роботою музика є лише для двох викладачок у складі ансамблю. Інші учасниці також мають вищу музичну освіту, але серед них — і підприємець, і регент у церковному хорі. А піаністка Юлія Маслій, у перервах між народженням шести дітей, встигає ще й організовувати сольні концерти і стала дипломанткою міжнародного конкурсу імені В.Горовиця. А ще Юлію нещодавно запросили до великої зали Львівської консерваторії. Отакі люди живуть і працюють у Новограді!
Спостерігаючи за їх виступами, я помітила, що під час виконання творів вони рідко дивляться на слухачів. Проте настрій публіки знаходиться у музикантів, наче під скрипковим смичком — увесь, як на долоні.
«Музика — це енергетика, настрій можна зрозуміти, не дивлячись у залу. Відчуваємо людей, бо сповна віддаємося музиці, щоб донести емоції якнайкраще. Навіть, коли на концерт прийшли декілька людей, то ми працюємо на 100 відсотків», — констатувала Лариса Хмелевська.
На концерти класичної музики і справді приходить небагато людей, але «Класік» це не бентежить. Ансамбль називається «камерним», його репертуар розрахований на невелику кількість людей.
«Працюємо заради тих небагатьох, котрі варті сотень. У нас є постійні слухачі, навіть, з інших міст. На «Лесині джерела» вони до нас з’їжджаються».
Про їх концерти слухачі нерідко кажуть, що ніби у церкві побували.
— Настільки музика здатна очистити душі. У наш проблемний час це дуже важливо. Тому плачуть у нас на концертах, усяке буває… Теплі відгуки надихають, бо отримуємо за роботу смішні гроші — одну ставку на усіх, — ділиться «Класік».
Більшість городян знає про творчість ансамблю за виступами у Музеї-садибі родини Косачів. Тут проходять тематичні вечори класичної музики, які відвідує не лише інтелігенція, а й учні, студенти, пересічні городяни.
Молодь особливо дивується, що музика здатна звучати ось так — до мурашок на шкірі. Коли бачать подібні виступи по телевізору, то перемикають, а «Класік» студентство зустрічає чудово. Слухають захоплено, знімають на телефони і нерідко плачуть, зворушені емоціями.
Викликати сильні емоції без слів, лише мелодією, вдається не усім музикантам. Звягельський ансамбль має успіх у цьому ще й тому, що багато часу проводить на репетиціях. Перед концертами — щодня. Не лише після концертів, а й після репетицій витрачають стільки енергії, що нерідко це призводить до виснаження. Окрім приємних слухацьких відгуків, є в цьому ще й інший позитив: «У свої перші сценічні сукні ми досі «влазимо!» — сміються жінки.
У творчості ансамблю вистачає хвилюючих моментів. Один із них — виступ перед пораненими учасниками АТО у Житомирському військовому шпиталі.
— У мене багато знайомих-волонтерів і друзів у АТО, — поділилася підприємець-віолончелістка Людмила Ільчук. — Ми вирішили допомогти, поїхавши у шпиталь із концертом. Везли тоді пироги з маком, голубці, олів’є і музику. Для нас ця поїздка стала потрясінням.
— Перед воєнною аудиторією було боязко грати класику, — ділиться піаністка Юлія Маслій. — Деякі хлопці спочатку кепкували, а потім заплакали, коли ми грали «Рідна мати моя». Це для мене був знак, що ми недаремно приїхали.
Органні концерти у костелі — ноу-хау ансамблю. До цього експерименту довго йшли, а, реалізувавши, самі захопилися й слухачів зачарували. Орган і акустика костелу відкрили новий творчий майданчик для них. На ці концерти приходять не лише прихожани, а й звичайні шанувальники. Зараз ансамбль знову готується до концерту органної музики.
«Музичної візитівки у нас немає, але є номери, які ми граємо впродовж 16 років. Не завжди ставимо ці номери у концерти. У такому разі люди підходять і питають: чому не заграли вальс Дога чи «Чардаш» Монті? Не відпускають — доводиться грати».
Вдалим експериментом «Класік» називає виступи із місцевим вокалістом, піснярем Ігорем Завгороднім. Наразі творчий тандем призупинився через буденну зайнятість, але не виключено, що ця співпраця триватиме.
У цьому колективі немає ані конфліктів, ані заздрощів, ані конкуренції. Життєві проблеми ніхто не приносить на роботу, тому це теж не заважає.
— У мене був випадок на День міста, — розповіла Людмила Ільчук. — Ми мали брати участь у концерті, а за годину до того мій магазин оштрафувала податкова… Зрозуміло, це для мене був нервовий стрес. Але зібралася і відіграла концерт. Музика допомагає переживати багато особистих проблем.
— Отже, у житті ви завжди спокійні і врівноважені?
— О, ні! (сміются — авт.) — У житті усі ми темпераментні, дуже емоційні.
— Якось йду після репетиції, зустріла знайому. Вона мене питає: «Ну що, легше стало?», — згадує курйозний випадок Наталія Бібікова-Сурай. — Знаєте, стало!
— А у мене по життю звичка поспішати, — додає Людмила Ільчук. — Тому, коли у композиції треба задати темп, то мені здається, що це дуже повільно, а дівчата кажуть, що навпаки, занадто швидко!
Над інтелігентним сценічним образом у колективі працюють разом. Взірцем інтелігентності, порядності для колективу є художній керівник — Лариса Хмелевська. А довершити образ на сцені допомагає скрипалька Наталя Луценко. Останні сукні, які вирізняються класичною елегантністю, пошила саме вона.
— Матеріал використали дорогий, а здешевити вдалося завдяки моїй роботі, — поділилася Наталя. — На перші сукні нам давав кошти меценат Микола Мартинюк. Тепер намагаємося самотужки це вирішувати. Нові сукні хотілося б оздобити у національному стилі.
Проте, нові сукні, як показує час, доведеться шити нескоро. Бо ставка у музичній школі, поділена на п’ятьох, — єдиний матеріальний зиск колективу від його роботи. Концерти — безкоштовні, хоча моральна вартість музики у їх виконанні — безцінна. Учасниць колективу справедливо ображає той факт, що вони були і є візитівкою влади, а сама влада про їх підтримку досі анітрохи не подбала.
— Мабуть, у нашої місцевої еліти немає відповідного рівня культури, щоб розуміти, що розвиток нашого колективу — це потрібно місту, щоб у городян була можливість слухати музику високого гатунку. На конкурсах за межами Новограда нас постійно відзначають. Мовляв, такого колективу немає навіть у Житомирі. А ми у маленькому Новограді такий колектив маємо, — не без гордості говорить «Класік».
У них багато запрошень на концерти в інші міста — до столиці, Львова, навіть, Польщі... А у кожного ж — життя, сім’ї, проблеми. Тим не менше, вони з останніх сил утримують свій колектив, ще й діляться з іншими високим мистецтвом.
Час від часу «Класік» запрошують виступити на урочистих заходах. У музикантів, як відомо, відмінний слух, тож під час одного з виступів вони почули, як один із депутатів запитав: «І скільки вони за це мають?» «Нічого не мають». «Нічого не мають і так грають?!» Грають. І продовжують сподіватися на підтримку влади.
— Дякуємо нашим постійним слухачам, які нас люблять. Хотіли би, щоб українці жили заможно, і культура, нарешті, зайняла гідне місце у суспільстві. А ми завжди допомагатимемо нашому місту розвиватися, як робимо це вже багато років. Запрошуємо на наші концерти!