Вона поверталася до рідного села. Одного ранку їй раптом захотілося круто змінити своє життя. Діти виросли і роз’їхались, чоловік давно помер. Все життя вона жила для інших, а тепер захотілося зробити щось для себе.
Марію давно тягло в рідний край, але вона наважилась покинути гамірне місто лише тоді, як вийшла на пенсію. Стомлена життям душа шукала спокою серед цієї чудової природи.
І от тепер, блукаючи безмежними полями, Марія подумки перелистувала сторінки свого життя. Немає чого соромитися, але і немає нічого особливого, чим можна було б похвалитися. Все як у всіх: робота, родина. А чи була вона насправді щаслива? Скільки мрій кинуто на вітер?
Ще юною дівчиною вона мріяла про неземне кохання. Парадокс, але за все життя ніхто їй не сказав, що закоханий у неї. «Ти дуже гарна», «Ти мені подобаєшся», — говорили юнаки, але слова «кохаю» в їхніх зізнаннях ніколи не було. Навіть її покійний чоловік, з яким вона добре жила багато років, і той обмежувався тільки: «Ти чудова господиня», або «Мені з тобою дуже добре».
«Чому ж ти не кажеш, що кохаєш?» — думала Марія, але ніколи у нього цього не питала. «Мабуть, у нього таких стриманий характер», -переконувала вона себе, а їй так хотілося почути ці омріяні слова.
«Ось що лізе на старості в голову, — усміхнулася Марія. — Мені вже пізно думати про кохання. Та й не у всіх же буває, як у кіно».
І тут вона пригадала пару стареньких, що жили на сусідній з ними вулиці. Вони прожили разом п’ятдесят років і досі ходили, тримаючись за руки. Всі дивувалися, як вони могли так надовго зберегти своє кохання, а Марія завжди хотіла, щоб у неї в житті все склалося так само.
Роздумуючи над минулим, вона не зогледілась, як опинилася біля великої старої верби, що росла на узліссі. Для Марії це було не просто дерево, а символ щасливої юності. Ще підлітками вони з друзями лишали один одному в її дуплі, ніби в поштовій скриньці, записки. Це була велика таємниця, і коли всі, хто про неї знав, переїхали звідси, вона зникла разом з ними.
Марія з ніжністю торкається рукою дерева. «Що це?» — раптом здивована жінка дістає зі схованки скляну пробірку, в середині якої лежав папірець, перев’язаний червоною стрічкою. Вони завжди так зберігали записки, щоб їх не знищило дощем. На пробірці був великий шар пилу, а папір був уже весь пожовклий, ніби пролежав там багато років.
«Марійка П., — читає вона там своє ім’я і замирає від несподіванки. — Я тебе кохаю. Ти для мене найкраща в світі, сенс мого життя. Я дуже хочу зустрічатися з тобою. Пробач, що пишу це в записці, бо у мене не вистачає сміливості сказати це тобі у вічі. Якщо у мене є шанс, то приходь завтра опівдні сюди. Це і буде твоя відповідь.

Ще довго після цього Марія стояла на одному місці як заворожена, а думки шалено роїлися в її голові. «Невже ця записка так довго тут на мене чекала?»
Василь був її однолітком. Гарний, хоча занадто мовчазний хлопець. Вони з ним завжди були друзями, але Марія і подумати не могла, що він був у неї закоханий. Після закінчення школи вона поїхала до міста вчитися, а він їй так нічого і не сказав. Вона чула, що Василь і досі живе тут у селі, працює на фермі, і що він так і не одружився.
«Чи змінилося б моє життя, якби я тоді отримала цю записку?» — думала Марія, йдучи додому. — Може, я проґавила оте, справжнє щастя? Але, яка тепер різниця? Це вже минуле, яке не варто ворушити.»
— Я знайшла твою записку, — сказала Марія того вечора Василю, дивлячись у його таке ж гарне, але тепер прикрашене зморшками обличчя. — Шкода, що вже пізно.
— А чому ти думаєш, що вже пізно? — запитав він, весело всміхаючись.
Час минає, а Марія і досі живе в своєму селі. І вона вже давно не сама. Ризикнула, незважаючи на вік, почати нове життя, і не програла. Тепер у неї все так, як у того подружжя з сусідньої вулиці.
— Я кохаю тебе, Марійко! — говорить їй кілька разів на день Василь, уважно дивлячись у вічі.
— І я тебе! — з радістю відповідає вона, і ці слова звучать, як музика серця.