Неодноразово працівники міліції попереджали про різноманітні хитрощі з боку шахраїв (особливо про фіктивних працівників соцслужб). Постійно нагадували про те, щоб не впускали до своїх осель незнайомих осіб, незалежно від того, ким вони назвалися, попередньо не з’ясувавши по телефону правдивість їхніх прізвищ та посвідчень зі структурами, що їх прислали, тощо.
Однак минає певний час і шахраї знову лишаються «на білому коні». Не затих ще випадок щодо двадцяти тисяч гривень, що поцупили пройдисвіти у селянській сім’ї, мешканців нашого району, як черговий казус: аферисти пограбували пенсіонерів-звягельчан.
А сталося це ось як.
До баби Ніни (ім’я змінено) навідалися дві жінки і представилися представниками обласного соцзабезу.
Бабуся одразу відчинила гостям двері і запросила їх на кухню. І тільки тепер у них поцікавилася:
— А посвідчення ви маєте?
— А як же! — майже в один голос відказали жінки. — І показали якісь книжечки. А потім на столі розгорнули стоси паперів.
Господарка квартири і не приглядалася до фотографій, уклеєних на посвідченнях, ні до того, що в них написано.
А ті:
— Оскільки ви пенсіонерка, то ми вами опікуватимемося.
— Аж з області?!
— Так, з області. Бо справа серйозна. Юля Тимошенко сьогодні вранці (зверніть увагу на слово «сьогодні» — яка оперативність! — прим. авт.) видала постанову про обмін старих грошей на нові...
Стара, як світ, оборутка. Чому люди на неї постійно клюють? Адже про це постійно пишеться і говориться. Хоча, люди похилого віку не одну переживали грошову реформу, тому й вірять шахраям.
— У мене пенсія невелика,— каже на те баба. — Хіба що у чоловіка. Він був військовим. Трохи складає. Тіко от я не знаю де.
— Ви не хвилюйтеся! — аж підскочили «соцпрацівниці». — Ми вам допоможемо! Усі швиденько пішли до кімнати і почали нишпорити у шафі, в дивані, в серванті... Але так нічого і не знайшли. Тож повернулися до кухні.
А одна із жінок раптом каже:
— Я піду ще у тій шафочці подивлюся, що на стінці висить.
— Там нічого немає,— відповідає баба Ніна. — Там ми зберігаємо консервацію.
— Нічого, я подивлюся.
— Давайте краще почекаємо мого чоловіка.
— Ви поки тут розберіться, а я все ж подивлюся.
Через хвилину-дві та повернулася. Мовила:
— Нічого немає. Треба йти.
— Скоро чоловік прийде...
— Ми до вас прийдемо через кілька днів.
Вони пішли.
А невдовзі — і чоловік до хати. Дружина розповіла про «обласних» «опікунів».
Колишній військовий, як почув про це, так і кинувся до шафочки.
— Нема! Нема!..— долинуло з кімнати.
Шахрайки пішли (певно) з кінцями, прихопивши зі схованки пенсіонера сімсот доларів, триста гривень і деякі золоті вироби...