Такої грози, хто мав можливість її спостерігати цього дня, мабуть, за життя ще не бачили. Канонади грому були такими гучними, що здавалося, ніби здригалася земля. Небом безперестанку шугали блискавки. Вітрисько до землі гнув дерева. А дощ лив, наче з відра.
Думали, що настав кінець світу.
Роман лежав у кущах, промоклий до нитки. До колонії було десь з півкілометра.
«Невже?! Невже?! — не йняв він віри, що йому вдалося втекти. Подумки торжествував, роззираючись навколо. — Невже таки я спромігся прослизнути крізь щільне наглядацьке оточення?! А… А, може, вони навмисне дали мені пройти повз них? Для приколу. Ось зараз вийдуть з-за дерев і, захлинаючись од реготу, скажуть: «Ну що, Ромчику, набігався, хе-хе?! Підводься! Пішов уперед! Швидше воруши маслаками, непотріб! Тепер ще за втечу строк мотатимеш!».
Від цих думок у Романовій голові аж запаморочилося. Однак, опанувавши себе, знову по-злодійкуватому оглядівся навкруги. Небезпеки наче не було. Підвівся і навмання почвалав чагарниками.
«А, може, не треба було цього робити? — раптом прокинулася свідомість. — Адже лишилося сидіти якихось кілька місяців! Ду-урень. Принаймні так скажуть люди. Хоча… Може, не варто й шкодувати? Засадили-то ні за що, поганці! Але, що вже тепер нарікати? Треба було тоді доводити свою непричетність до крадіжки. Що опинився там тоді випадково. Хоча… Хоча ж намагався. Хо-хох… Важко… І втеча… теж не вихід. Вчинок не з благородних. Це факт. Все одно схоплять. Рано чи пізно. І знову — тюрма. Знову новий строк. Але ж так потягло додому! Так нестерпно захотілося побачити матір та батька! Припасти до землі! А як же руки скучили за працею! Справжньою працею! Та ще підіграла оця шалена гроза…».

До рідних місць Роман діставався тижнів зо два. Теперечки стояв на узліссі і не наважився наблизитися до села, до батьківської хати. Не виключено, що там можуть бути «гості».
Вирішив поки що пересидіти в лісі. У покинутому вовчому лігвищі.
По ночах виходив на полювання. Благо, що рання осінь, — на людських городах є чим поживитися.
Нарешті Роман спробував ближче підійти до рідного обійстя. У кінці городу заховавсь у лозняку і, затамувавши подих, стежив за вікнами. У світлі сюди-туди мелькав зграбний жіночий силует. Це була мати! Мабуть, метушилася коло плити, готуючи пізню вечерю. А в дворі ходив батько. Певне, порав хазяйство.
У грудях солодко запекло. Хотів кинутися до отчого порогу та щось стримало. Посидівши ще трохи, навгинці подався до лісу.
До старої вовківні повернувся за північ. Довго не міг заснути. А коли задрімав, сон перебило вовче виття.
«Невже «господарі» повернулися до свого лігва? — добряче злякався Роман. — Треба розвести багаття. Не підійдуть.».
Під ранок утікач розворушив золу, поклав у неї з десяток картоплин. Загорнув їх і пішов спати.
Не знає скільки перебував в обіймах Морфея, але його розбудили якісь чоловічі голоси…

Матвій Лукич, Марія Устимівна, їхній син Іван та невістка Ірина (дружина Романа) саме снідали, коли до хати ввійшли незнайомі люди. Були вони в різних мундирах. Одразу і не втямили: чи це військові, чи міліціонери? Однак серед них признали свого дільничного інспектора Бровченка.
Один з прибулих, на вигляд чоловік років сорока, пригнічено спитав:
— Поліщуками будете?
— Поліщуків тут півсела, — напружено підвівся батько.
— Роман Матвійович…
— Наш син. Що з ним?
— Тут таке діло, — почав було старший і на хвилю замовк. А відтак сказав, що є представником виправної колонії, де відбував покарання їхній син.
— Як-то відбував? — тривожний здогад кольнув у серце Матвія Лукича. Перепитав. — Як відбував?
— Роман… Ваш син… Словом, мужайтеся.
З іншого кутка кімнати враз пролунав нестямний зойк.
Матвій Лукич швидко підійшов до дружини, допоміг їй сісти на стілець. Сказав кілька заспокійливих слів.
— Ваш син, — повів далі той же чоловік, — два тижні тому втік з колонії. Але…
— Що «але»? — нетерпляче перебив Матвій Лукич.
— Його тіло знайшли в сусідньому районі. В лісі на галявині.
— Ро-моч-ко-о-о-о! — заголосила Марія Устимівна, сповзаючи зі стільця.
Матвій Лукич її підтримав.
До розмови вклинився дільничний інспектор:
— Ви мусите впізнати… кгм… Ось фото.
Марія Устимівна знепритомніла.
— Ваню, — батько кивнув синові, котрий визирав з кімнати. — Ходи-но хутчіш сюди… — Ком у горлі заважав говорити. Однак мовив. — Подивись там. Ірину гукни. Матір, бач, яка…

Романа ховали всім селом. Потім, як годиться, пом’янули.
Справили поминки і на дев’ятий день.
Однак біль і туга рідним не давали спокою. Незрозумілих питань лишалося досить багато: чому так сталося? Кому дорогу перейшов? За що? За що?! Ще жить та жить було йому!..

Забігайлівка у селі працювала чи не до ранку.
Василь Ложечка з осторогою зайшов до «кафешки» і мовчки сів за перший-ліпший столик. Обличчя бліде, очі бігають…
Конюх Павло, загигикавши, поцікавився:
— Ти чого, Васю, такий сьогодні?
А комбайнер Микола докинув:
— Немов з хреста знятий!
— Еге, — буркнув Василь, озираючись, — знятий.
— Ти чого, га? — про всяк випадок перепитав заробітчанин Іван.
— Романа бачив, — Василь вирячив очі. — Іду — а він назустріч чимчикує. Веселий такий. Руку подає. Каже, що давно не бачились. Питає, як сім’я, як я…
— Чекай, чекай, — зупинив його Павло. — Якого ще Романа?
— Поліщука. Котрого оце поховали.
— А-аааа! — Павло відкинувся на спинку стільця. — Хлопці, налийте-но йому.
Бачте, організм требує, ге-ге! Рятувати чоловіка треба! А то ще одні поминки будуть.
— Нічого не треба, — зайорзався Василь. — У мене, мужики, не «білка». Я справді його бачив. Як оце вас! А, може…
— Так, наливайте, наливайте!..

Лягали, як завше, близько півночі.
Марія Устимівна довго не могла заснути. То на той бік повернеться, то на той. Та тільки задрімала, як тут-таки, крізь сон, почула стукіт у шибку.
«Кого ще там о цій порі принесло?» — сердито ворухнулася жінка й, не підводячись, спитала:
— Хто там?
У відповідь долинуло приглушене:
— Це я, мамо.
«Ну все — збожеволіла», — подумала Марія Устимівна. Підвелася, підчовгала до вікна. Несміло відсунула шторку. За вікном хтось стояв, але не розібрала хто.
— Вам чого?
— Мамо, це я, Роман!
Марія Устимівна враз відмахнулася, як од нечистої сили.
А з-за скла — до болю знайомий голос:
— Та це ж я! Не впізнала чи що?!.
За кілька хвилин уся родина була на ногах.
Дивлячись на здивовані і нажахані обличчя рідних, Роман не наважувався переступити поріг рідної домівки. Попервах розгубився.
— Ви мені не раді?.. Стільки років не бачилися.
Першим оговтався Матвій Лукич. Пішов у кімнату і приніс звідти якийсь папірець.
— Ось, почитай оце.
Роман узяв до рук ту «бумажку». Прочитав і відсахнувся. Добре, що позаду була стінка, — впав би.
— Як це??! — вичавив отетеріло.
— Отак! — батько на те. Свідоцтво про твою смерть. Поховали ми тебе.
— Й-як поховали?..
Навперебій почали розповідати про представників колонії, міліції. Про брата і Романову дружину, котрі впізнавали… труп.
— І що — впізнали? — спадаючи з розуму, спитав Роман.
— Нам показали фото, — несміло вклинився брат Іван.
— І що?
— На ньому, — долучилась до розмови Ірина, — ти лежав долілиць. Статура ніби твоя.
— Ніби! — образився Роман. — Поховати живого! Як ви могли недобачити!
— Та хіба ж ми хотіли таке! — нарешті, ридаючи від щастя, озвалася мати і кинулася обнімати сина.
— А кого ж ви тоді поховали? — замислено проказав Роман.
Усі мовчки здвигнули плечима.
Батько:
— І справді: кого?
— Нічого! — збадьорився Роман. — Я себе реабілітую!

Чутка про воскресіння Романа миттю облетіла село. Люди не вірили в диво. Хтось хрестився, хтось просто відмахувався, мовляв, комусь на п’яну голову привиділося. Проте поспішали до обійстя Поліщуків, аби переконатися у правдивості сенсаційної новини.
А сам винуватець події через кілька днів по «вставанню з мертвих» завітав до сільської ради.
Ніхто часу не засікав, скільки голова сидів з широко розплющеними очима. А коли дещо очумався, ствердно сказав:
— Тебе нема!
— Як-то нема? — тупнув ногою Роман, як вередливе дитя. — Я ось, перед вами!
— То й що? — на те голова сільради. — А в мене в журналі запис є, що ти того… там. Про це, між іншим, записано в моєму журналі! Згідно із свідоцтвом про смерть! Навіть тут і номер могилки вказано! Ось такі діла! Все офіційно, законно!
— Та як законно?! — Роман ударив себе в груди. — А я ж тоді хто?
— Не знаю хто! Не знаю, Романе.
— Ага! Таки «Романе»!
— Ну, вихопилося. Коротше так, — посмирнішав господар кабінету. — Ось що тобі скажу: їдь до міліції.
Наступного дня Роман поїхав до райцентру. Та не так сталося, як гадалося. Ще більше мороки навалилося. У міліції сказали, якщо, мовляв, хочеш воскреснути, мусиш найняти адвоката і довести в суді, що висновки експертизи про смерть є помилковими. Потім потрібно буде знову зареєструватися в РАЦСі…
— І як бути далі? — клопітливо потому спитала Ірина в чоловіка.
— Треба купа документів і грошей, — пригнічено відказав Роман.
— Може, зберемо.
— А чи варто?
— Як то? — не зрозуміла дружина.
Роман пригорнув Ірину до себе.
— Якщо все відновимо, мене знову судитимуть. За втечу з колонії.
Дружина враз напружилася.
— То тебе ж можуть арештувати!
— Не арештують, — усміхнувся чоловік. — Для них я мертвий! Та й не винний я ні в чому. Пішли в поле. Батьки давно вже там. Мабуть, добряче потомилися. Пішли, час усе покаже.