«Зроблено візочником»: містянин встановив пристрої для подолання бордюрів
Ми постійно пишемо, нагадуємо про потреби людей із обмеженими фізичними можливостями, і що в сучасному демократичному світі увага до цих потреб — ознака не лише гуманності, а й цивілізованості суспільства.
Безбар’єрна інфраструктура (низькі пороги, широкі двері, пандуси поруч зі сходинками) — один із головних маркерів ставлення до людей з інвалідністю. Іншими словами — комфортне середовище, що створює умови життя, в яких жодна людина, незалежно від статі, віку, фізичних можливостей чи стану здоров’я, не виявляється позбавленою багатьох можливостей для життя, розвитку, освіти, роботи. Загалом для щастя.
Натомість у нашому місті із втіленням цієї філософії залишаються суттєві проблеми.
Звягельські батьки розповідають, як в окремих місцях на вулицях діти випадають із колясок, а візки з інвалідами перехожі нерідко змушені переносити на руках, допомагаючи перетнути високі бордюри… В таких умовах Звягель не готовий гідно зустріти й захисників, котрі повертаються додому з травмованими кінцівками та обмежені в русі.
Неодноразово наші мешканці — візочники, люди із вадами опорно рухового апарату, батьки з дитячими колясками — зверталися до влади безпосередньо та зі сторінок соцмереж із проханням допомогти вирішити цю проблему.
Вказували на проблемні місця, розповідали про труднощі в подоланні перешкод, пропонували варіанти вирішення питання. Але віз і нині там — їх не чують, адже високі бордюри залишаються. Нових тротуарів із комфортними спусками та підйомами, на жаль, небагато. Навіть у районі місцевої поліклініки дорожня інфраструктура залишається неадаптованою для візочників, через що складно безперешкодно проїхати на прийом до лікарів.
До числа людей, для яких безбар’єрність вкрай важлива, за роки війни доєдналися захисники України та мирні мешканці, які отримали важкі травми під час бойових дій.
Травмовані люди не в змозі розраховувати на повноцінну адаптацію до життя, поки не зможуть безпечно і комфортно пересуватися. Чи готове наше місто безбар’єрно зустріти захисників і захисниць? Ні.
Мешканець міста Сергій Горний, маючи фізичні обмеження, добре знає, що таке застрягти перед бордюром на візку посеред дороги з інтенсивним автомобільним рухом. Враження, чесно кажучи, не з приємних. У мережі не раз доводилося читати його гострі дописи про відсутність реакції з боку влади на болюче питання для вразливих категорій.
Завдяки одному з відео Сергія, де було підняти проблему маломобільних мешканців, діагностичний центр було перенесено з другого поверху в одноповерхове приміщення на території лікарні. До цього в медичний заклад без пандусу і ліфту люди з інвалідністю просто не могли дістатися…
21 липня Сергій самотужки встановив у центральній частині міста (біля Будинку рад — на пішохідному переході, а також у центральному парку) власноруч виготовлені ним пристрої, що полегшують подолання високих бордюрів на інвалідних та дитячих візках та колясках. Хтось із дописувачів назвав це «соромом для влади».
— Не збираюся більше чекати, поки звягельська міська рада запрацює для людей вразливих категорій, — каже Сергій Горний. — Буду продовжувати те, що почав. Якось в інтерв’ю мер Львова Андрій Садовий сказав: «Мені боляче дивитися, як молодий хлопець на візку намагається їхати по бруківці». Я буду робити все, щоб мені не було також соромно перед тими, завдяки кому я можу жити! Далі буде...
Звісно, поява таких сходинок не вирішує проблеми, хоча бодай трохи полегшить пересування центральними вулицями міста окремим категоріям людей. Отже, ця ініціатива — важлива і потрібна.
Зрозуміти людей із обмеженими фізичними можливостями можуть не всі, але це — обов’язок влади. І те, що в багатьох місцях візочники не мають змоги перетнути звягельські бордюри, говорить, на жаль, що з цим обов’язком влада досі не справилася.
Дочекатися нарешті поступу в цій справі можна в одному випадку — якщо влада почує зауваження, пропозиції тих, хто щодня стикається з усіма перешкодами. Зрештою, безбар’єрність — це коли ти небайдужий до проблем інших.
Безбар’єрна інфраструктура (низькі пороги, широкі двері, пандуси поруч зі сходинками) — один із головних маркерів ставлення до людей з інвалідністю. Іншими словами — комфортне середовище, що створює умови життя, в яких жодна людина, незалежно від статі, віку, фізичних можливостей чи стану здоров’я, не виявляється позбавленою багатьох можливостей для життя, розвитку, освіти, роботи. Загалом для щастя.
Натомість у нашому місті із втіленням цієї філософії залишаються суттєві проблеми.
Звягельські батьки розповідають, як в окремих місцях на вулицях діти випадають із колясок, а візки з інвалідами перехожі нерідко змушені переносити на руках, допомагаючи перетнути високі бордюри… В таких умовах Звягель не готовий гідно зустріти й захисників, котрі повертаються додому з травмованими кінцівками та обмежені в русі.
Неодноразово наші мешканці — візочники, люди із вадами опорно рухового апарату, батьки з дитячими колясками — зверталися до влади безпосередньо та зі сторінок соцмереж із проханням допомогти вирішити цю проблему.
Вказували на проблемні місця, розповідали про труднощі в подоланні перешкод, пропонували варіанти вирішення питання. Але віз і нині там — їх не чують, адже високі бордюри залишаються. Нових тротуарів із комфортними спусками та підйомами, на жаль, небагато. Навіть у районі місцевої поліклініки дорожня інфраструктура залишається неадаптованою для візочників, через що складно безперешкодно проїхати на прийом до лікарів.
До числа людей, для яких безбар’єрність вкрай важлива, за роки війни доєдналися захисники України та мирні мешканці, які отримали важкі травми під час бойових дій.
Травмовані люди не в змозі розраховувати на повноцінну адаптацію до життя, поки не зможуть безпечно і комфортно пересуватися. Чи готове наше місто безбар’єрно зустріти захисників і захисниць? Ні.
Мешканець міста Сергій Горний, маючи фізичні обмеження, добре знає, що таке застрягти перед бордюром на візку посеред дороги з інтенсивним автомобільним рухом. Враження, чесно кажучи, не з приємних. У мережі не раз доводилося читати його гострі дописи про відсутність реакції з боку влади на болюче питання для вразливих категорій.
Завдяки одному з відео Сергія, де було підняти проблему маломобільних мешканців, діагностичний центр було перенесено з другого поверху в одноповерхове приміщення на території лікарні. До цього в медичний заклад без пандусу і ліфту люди з інвалідністю просто не могли дістатися…
21 липня Сергій самотужки встановив у центральній частині міста (біля Будинку рад — на пішохідному переході, а також у центральному парку) власноруч виготовлені ним пристрої, що полегшують подолання високих бордюрів на інвалідних та дитячих візках та колясках. Хтось із дописувачів назвав це «соромом для влади».
— Не збираюся більше чекати, поки звягельська міська рада запрацює для людей вразливих категорій, — каже Сергій Горний. — Буду продовжувати те, що почав. Якось в інтерв’ю мер Львова Андрій Садовий сказав: «Мені боляче дивитися, як молодий хлопець на візку намагається їхати по бруківці». Я буду робити все, щоб мені не було також соромно перед тими, завдяки кому я можу жити! Далі буде...
Звісно, поява таких сходинок не вирішує проблеми, хоча бодай трохи полегшить пересування центральними вулицями міста окремим категоріям людей. Отже, ця ініціатива — важлива і потрібна.
Зрозуміти людей із обмеженими фізичними можливостями можуть не всі, але це — обов’язок влади. І те, що в багатьох місцях візочники не мають змоги перетнути звягельські бордюри, говорить, на жаль, що з цим обов’язком влада досі не справилася.
Дочекатися нарешті поступу в цій справі можна в одному випадку — якщо влада почує зауваження, пропозиції тих, хто щодня стикається з усіма перешкодами. Зрештою, безбар’єрність — це коли ти небайдужий до проблем інших.
Юлія КЛИМЧУК
Коментарі відсутні