Свято захисників і захисниць України (6 грудня) — не просто день, коли на офіційному рівні віддають шану оборонцям нашої держави. Закінчилася ера гучних промов і пафосних слів. Зараз — час дії, і кожен у це свято замислиться: а що я зробив для захисту своєї країни?

Бо хто ж ти без захисників? І якщо вважаєш, що достатньо лише ходити на роботу і підтримувати економіку, то коли на війні опиняється хтось із близьких, кому потрібна допомога, тоді навіть дрібне волонтерство стає сенсом, необхідним, як повітря. І для тебе, і там, на фронті. На війні може й не бути близьких, але байдужість і тоді невиправдана. Щастя, що є люди, які розуміють і донатять на армію, хоч і не завжди мають із чого. Для них це — теж захист країни.

А є несвяткове ставлення до захисників. Не те, яке лунає на врученні нагород чи біля трун загиблих Героїв, а коли високі слова перестають дружити з реальністю.

Це відчутно, наприклад, коли поранені військові поневіряються по шпиталях за 650 гривень зарплати на місяць. В історії, з якою довелося стикнутися, виявилося, що поранення сталося у травні на Донеччині, зараз на календарі — початок зими, а воїну (він же тепер поза штатом) досі не видали зимової форми, бо стару не списали. Хоча її порізали на ньому, коли рука стікала кров’ю, і якби не турнікет... Мама живе далеко, більше у воїна нікого немає, допомоги чекати нема звідки, зарплата мізерна. Виявляється, захисники потрібні, коли захищають? А потім що? Моральні травми ще дужче болять.

Завдячуючи Фейсбуку, вдалося відшукати комплект форми. Дякуємо за це Валентині Тростенюк! А що було відповісти тим, хто радив йти у військові магазини? Там, до речі, ми були, але придбати всього необхідного не змогли. Та й вертатися на війну, зважаючи на отримані травми, неробочу праву руку, захисник не повинен. Утім, це належить вирішити військово-лікарській комісії після нескінчених аналізів, досліджень і висновків, що забирають не менше нервів, ніж бойові дії. Є й оптимістичніші ситуації.

Не уявляєте, як тішить, коли даєш інформацію про потребу для бойового підрозділу, і люди проявляють небайдужість. Хтось організовує лотерею, хтось дарує призи для розіграшу або поширює інформацію.

Отак Світлана Яркіна запропонувала власну іграшку ручної роботи, Сніжана Сушко провела розіграш. І вдалося зібрати додаткових п’ять тисяч (з необхідних трьохсот) на позашляховик для виконання бойових завдань підрозділом командира-земляка Владислава Кайдановича:

«Від імені мого підрозділу дякую за допомогу кожному та кожній, хто долучився до збору коштів на підтримку нашої спільної роботи!»

Юлія КЛИМЧУК