З полону повернулася випускниця нашого медичного коледжу
Одразу після повернення на рідну землю пропозицію руки і серця Галині зробив коханий-побратим. Вони з ним разом пройшли бої за Маріуполь, витримали розлуку полоном.
Галина родом з Івано-Франківщини, з багатодітної родини: її батьки виховали п’ятеро синів та чотирьох доньок. Про військову службу міркувала ще під час навчання в медичному коледжі, адже її брат на той момент уже носив український однострій. Крім того, наш місцевий навчальний заклад, де вона опановувала медичну справу, постійно допомагає військовим.
Галині було нелегко потрапити до війська — занадто маленькою і тендітною вона була за статурою.
— Ніхто не вірив, що я зможу витримати виснажливу службу в окопах, — каже Галина.
— Контракт зі Збройними Силами України підписала 2016-го року, після того, як рік пропрацювала медичною сестрою в цивільній лікарні рідного міста.
У жовтні того ж року в складі лікарсько-сестринської бригади Вінницького мобільного шпиталю медикиня опинилася на Луганщині. Тут вона брала участь в евакуації поранених бійців і наданні першої допомоги.
— Були випадки, коли доводилося брати участь у восьми операціях за ніч, — згадує дівчина. — Бригада медиків працювала як єдиний механізм — злагоджено й оперативно. Нашими зусиллями врятовано життя багатьох українських військовослужбовців.
Згодом Галина приєдналася до лав Окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського, де на посаді бойової медикині продовжила рятувати життя.
В окопах на лінії розмежування на Донеччині дівчина й зустріла своє кохання, морського піхотинця Миколу Гриценяка. Між командно-спостережним пунктом, де служила Галина, та позицією Миколи було якихось кількасот метрів, але через зайнятість і ворожі обстріли закохані не бачили одне одного по 2-3 доби, а майже все особисте спілкування відбувалося в телефонному режимі.
— Не раз траплялося, що Микола передає по рації, як у них щось відбувається, а я все чую та місця собі не знаходжу. Бувало й навпаки, що до наc прилітало, а він нервує… Та ми знали, на що йшли. Як би страшно один за одного не було, обходилися без принизливих спроб випхати одне одного з передової, — розповідала тоді бойова медикиня.
Велику російську навалу закохані зустріли на Донеччині. Під натиском ворога їхній підрозділ відійшов із позицій поблизу Маріуполя на територію заводу Ілліча, потім «Азовсталі». Під час запеклих боїв дівчина була поранена. У травні 2022 року вона разом із коханим та іншими побратимами вийшла з «Азовсталі»…
Микола повернувся з полону кілька місяців тому. За російськими гратами в пари не було можливості бачитися. Він лише зміг дізнатися тоді, що Галя жива.
Нам поки невідомі деталі перебування дівчини в полоні. Але в службі зв’язків із громадськістю Окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського розповіли, що дівчина виказувала свою принциповість, розмовляючи з російськими катами українською. Ті, аби морально зламати дівчину, декілька разів імітували її вивезення на обмін, але потім повертали назад до місця утримання.
Їхнє воз’єднання після полону назвали не просто заручинами, а справжнім тріумфом кохання, що пережило випробування, здатні зламати найсильніших, але не дозволило зламати цю молоду пару.
Їхні серця ні на мить не припиняли битися в унісон, тож ця історія стала натхненням для всієї країни. Детальніше — у статті нижче.
Підготувала Юлія КЛИМЧУК
«Таке воно, фронтове кохання: між нашими позиціями — кілька сотень метрів, а по кілька діб не бачимося»
Пропонуємо вашій увазі статтю з armyinform.com.ua, що вийшла перед тим, як закохані потрапили в полон.
Галина та Микола. Обом — по 25. Вона — сержант, він — старший матрос. Вона — тендітна блондинка з Івано-Франківщини, він — брутальний донеччанин. Познайомилися в окремій механізованій бригаді, куди обоє прийшли служити. Галина — за першої ж нагоди після випуску з медичного коледжу, Микола — вже після строкової служби. Довго товаришували та навіть не думали про стосунки: служба, фронтовий прагматизм та зовсім неромантичний побут. Роботи настільки багато, що іноді й кількох годин на відпочинок не знайдеш. Яке там кохання? Та все ж закрутилося… По завершенню контрактів уже разом пішли — до морської піхоти.
Нині чоловік із жінкою — в одній роті. Між командно-спостережним пунктом, де служить Галина, та позицією Миколи — якихось кілька сотень метрів. Здавалося б, можна бути разом 24/7. Та де там, не все так просто… Закохані зізнаються, що часто не бачать один одного по 2-3 доби, а майже все особисте спілкування проходить у телефонному режимі.
— Не раз траплялося, що Микола передає по рації, як у них щось відбувається, а я все чую та місця собі не знаходжу. Бувало й навпаки, що до наc прилітало, а він нервує… Та ми знали, на що йшли. Як би страшно один за одного не було, обходимося без принизливих спроб випхати одне одного із передової.
До війни Микола вступив до гірського технікуму в Донецьку, у вільний час займався футболом. Повчитися практично не встиг, документи із Донецького закладу забрав і пішов служити строкову разом із найкращим товаришем. Після строкової обоє підписали контракти, лиш у різні бригади. Саме товариш Миколи пізніше переконає Миколу вже разом із Галиною йти до морської піхоти. Нині, окрім служби, чоловік знову став студентом, вивчає право.
— Товариш приїхав додому в береті, а я у звичайній шапці, — жартома коментує Микола. — Мабуть, це й стало вирішальним моментом. Тепер живемо з ним в одному бліндажі.
Галина ж зі свого боку задмислилася про військову службу під час навчання у медичному коледжі у Звягелі, адже мала брата-військовослужбовця. Та й у місті, де навчалася, знаходиться військова частина.
— Підписати контракт виявилося не так просто, — ділиться Галина. — «Куди тобі йти служити? 20 років. Маленька, худенька!» На той час ніхто не хотів брати на себе відповідальність. Адже, щоб ми не говорили про гендерну рівність, служба досі сприймається, як переважно чоловіча справа. Та все ж контракт я підписала. Свій 21-й день народження святкувала вже на службі. Нині, коли стикаюся з жіночим: «Жах, і я тут житиму?!», мене це шокує… Нас на початку служби завезли на закинутий металургійний завод на Донеччині: без світла, із розбитими вікнами й абсолютно ніхто не скаржився. Усі знали, на що йшли. Вимили, прибрали, зробили ліжка, облаштувалися.
Бригада, в яку я потрапила, — бойова, велика. Відповідно — багато хворих, поранених… Я не пропустила жодної ротації, навіть такого поняття, як ППД, не було, відпочивала лише під час календарних відпусток. До того ж, там трохи інший віковий спектр — служать старші люди, відповідно, вони й хворіли частіше. Тут же, у морській піхоті, — більшість молодих людей, такого поняття, як застуда, взагалі немає.
Дівчина не надто охоче ділиться професійними історіями, хоч на її фронтовому рахунку не один дивовижний порятунок і не одна трагічна втрата… Каже: негатив розповідати не хочеться, а саме сумні спогади пригадуються насамперед.
— З хворими чоловіками — завжди непросто. У бою це може бути справжній камікадзе, а якихось банальних уколів може боятися. Чи, коли мова йде про якусь невелику рану, він буде кричати, що легше під кулями лежати, аніж оці маніпуляції терпіти… Змусити когось пити таблетки — взагалі майже нереально. На жаль, від медиків теж не завжди все залежить. Траплялося, що двоє бійців стояли в кількох метрах один від одного під час вибуху снаряда, і в одного — маленькі по-
дряпини, а з іншого не можна нічого зібрати… Звісно, тішать історії, коли уламок пролітає в кількох сантиметрах від голови та ледь не зачіпає хлопця. Трагічних, на жаль, теж вистачає…
Галина сподівається, що й на службі, і в особистому житті все складатиметься якнайкраще. Та серйозно додає, що поєднувати ці дві важливі частини життя — непросто.
— Для військових людей сімейне життя часто стає не меншим випробуванням, аніж війна. Важко балансувати, аби залишалося достатньо часу і на одне, і на інше. Я обожнюю службу, зовсім не втомилася, але перед підписанням другого контракту, чесно зізнаюся, вагалася. Поки що продовжуємо служити, ми справді потрібні тут. Можливо, наша історія стане саме отим винятком із правила? Життя покаже…
За матеріалами з мережі підготувала
Юлія КЛИМЧУК
Коментарі відсутні