Святий Миколай (Микола — загальновідоме ім’я св.Миколая Мирлікійського), який у першій половині IV ст. був єпископом Мири (Лікія), — сьогоднішнє Демре, у провінції Анталія в Туреччині. Відомий у православній церкві як Миколай Чудотворець, один з найбільш шанованих християнських святих і знаний особливо як таємничий дарувальник.
Св. Миколай зараховується до лику святих: як такий, котрий опікується воїнами, водіями і подорожуючими, допомагає бідним у скруті; вважається покровителем дітей та студентів, моряків, торговців, і лучників.
За християнським календарем свято пов’язане із перенесенням (1087 р.) мощей Святого Миколая Чудотворця з Мір Лікійських (де він був похований після смерті 19.ХІІ.345 р.) до м. Бар у Південній Італії, де вони зберігаються і донині, в золотій раці.
У XI столітті грецька імперія переживала важкий час. Турки спустошували її володіння в Малій Азії, розоряли міста і села, вбивали їх жителів, і супроводжували свої жорстокості зневагою святих храмів, мощей, ікон і книг. Мусульмани робили спроби знищити мощі святителя Миколая, глибоко шанованого всім християнським світом.
Осквернення святинь обурювало не тільки східних, але і західних християн. Особливо побоювалися за мощі святителя Миколая християни в Італії, серед яких було багато греків. Жителі міста Барі, розташованого на березі Адріатичного моря, вирішили врятувати мощі святителя Миколая.
8 травня кораблі повернулися до Барі, і скоро радісна звістка облетіла все місто. Наступного дня, 9 травня, мощі святителя Миколая урочисто перенесли до церкви святого Стефана, що знаходилася недалеко від моря. Через рік була побудована церква на честь святителя Миколая і освячена папою Урбаном II.
Миколая Весняного, в народі святкували не так урочисто як Зимового (19.XII). При цьому говорили: «В році два Миколи: на першого Миколи не буває холодно ніколи, а на другого Миколи не буває тепла ніколи» (за В.Скуратівським).
Українці особливо вшановували Святого Миколая й вірили у його допомогу та заступництво, а кобзарі та лірники співали відповідні псалми Чудотворцю:
Ой хто, хто Николая любить,
Ой хто, хто Николаю служить,
Тому святий Николає,
На всякий час помагає, —
Николає!
У це свято намагалися не працювати (особливо кіньми), а тільки вперше виганяли тварин на пасовища: «Прийшов Миколай — коней випасай». Гуцули цього дня під звуки трембіт організовували урочистий вигін отар на полонини, де запалювали ритуальну ватру.
Особливо вшановували Святого мореплавці і риболови, якого вважали за свого покровителя, а тому на його честь в Україні було названо багато храмів та вівтарів. Особливо відомий вівтар Миколи Мокрого в Софійському соборі Києва. У зв’язку з цим на честь покровителя водяних глибин Миколая Чудотворця в цей день за староукраїнським звичаєм влаштовували молебни та освячення води в річках, озерах і криницях. Вважалося, що до цього свята не можна купатися у водоймищах — «бо з чоловіка верба виросте» (тобто із поставленого над його прибрежною могилою вербового хреста). Тому молитовне освячення вод мало убезпечити людей при купанні, замочуванні конопель та вберегти від водяних привидів — мари, болотяників і т.і. Але не лише при «відкритті» купального сезону, а й при кожному плаванні у відкритих водоймищах, слід було мати натільний хрестик та примовляти: «Христос купався, води не боявся, і я буду купатись, води не боятись!» При судомах на воді годилося хрестити місце навколо себе і читати молитви.
Особливо вшановували Святого Миколая українські козаки, які відправлялися в далекі морські походи, лише відслуживши церковну службу Богородиці й Чудотворцю, та взявши із собою ікони й образки Святого. Високе духовне становище Миколая та його велич відзначались і в давніх українських піснеспівах.