— Заходь, заходь! Чого на порозі застряв?
Хлопець у штопаному піджаці і коротеньких штанцях не знав, куди діватися від ніяковості.
— Не соромся, це тепер твій дім, — говорила тітка Марина, накриваючи стіл.
Ігорю подобалася ця молода вродлива жінка, його родичка, і її Матвій — ставний чоловік з насмішкуватим обличчям.
Проминув не один місяць, поки Ігор звик до того, що йому завжди вдосталь буде їжі, а іграшкові машинки, розставлені на килимі в затишній кімнаті, належать тільки йому.
Батьки Ігоря трагічно загинули, коли йому було лише два роки. В дитячому будинку, куди він потрапив, його провідувала лише тітка, єдина родичка.
Коли Ігорю прийшов час іти до першого класу і достеменно стало зрозуміло, що Марина і Матвій не можуть мати власних дітей, було прийнято рішення про усиновлення Ігоря.
Незабаром Матвій поїхав на заробітки. Повернувся швидко. Привіз гроші. Мисливську рушницю. Показавши її Ігорю, пообіцяв:
— Наступного разу візьму тебе на полювання!
Однак наступного разу в потрібний строк Матвій не повернувся. А пізніше був лист і гіркі сльози Марини — чоловік повідомляв, що покохав іншу жінку і збирається розлучатися.
За кілька місяців Марина перетворилася на тінь. Одного разу, ввійшовши до кімнати, Ігор заціпенів од жаху. На столі стояв табурет, а на люстрі теліпався зашморг, у який Марина збиралась просунути голову. Тільки своєчасна поява хлопця відвернула самогубство. Разом вони проплакали весь вечір, а вранці у хвіртку ввійшов Матвій.
З опущеним до долу поглядом повідомив:
— Я повернувся. Назавжди…
Зрада Матвія була вибачена лише на око. Він жив з Марією, але попередніх почуттів повернути вже було неможливо.
Незабаром селом прокотилася чутка: Марина завела собі коханця. Про це дізнався Матвій. Упіймав дружка дружини, Миколу механізатора, і привселюдно його побив.
Десятирічний Ігор попри своїй волі ставав співучасником Марини, котра просила:
— Ти батьку не кажи, що я затрималася на роботі.
Хлопець кивав головою, хоча знав, що Марина затрималася не на роботі.
Ситуація загострювалася. Простіше було б розлучитися, але доля розпорядилася інакше. Матвій поїхав у відрядження. Марина надягла найкращу сукню і сказала Ігорю:
— Обідай без мене. Скоро буду.
Проте Матвій приїхав раніше. Добряче випивший.
— Що, змилася? — запитав Ігоря.
— До магазину пішла, — невміло збрехав хлопець і почервонів. — Скоро повернеться.
— Я їм повернусь! — Матвій кинувся до сіней і вийшов звідти з рушницею. — Я їм обом так повернуся, що кров’ю умиються!
Ігор також вибіг з хати, щоб попередити Марину. Помчав навпростець. Але не встиг. Матвій з рушницею вже виходив на перехрестя. Пролунав постріл. Коли хлопець підбіг, Марина корчилася на асфальті, а її чоловік дивився на дуло рушниці, з якої виходив дим.
Збіглися люди. Матвій наче навмисне їх дочікувався. Рявкнув так, що його почули всі:
— Догулялася, стерва!

Три роки, які Ігор провів у чужій сім’ї, зробили його іншою людиною. Повернувшись до дитбудинку, поставив перед собою мету: будь-що вибитися в люди!
Своєї мети він досяг. Закінчив інститут, завів свою справу в обласному центрі. Вихідних було мало. Та коли випадало відпочити, то, як правило, це проходило в компанії колег по бізнесу. На одному з пікніків друзі стріляли по консервних банках. Ігорю запропонували купити за безцінь пневматичний пістолет, перероблений під стрільбу кульками підшипників. Ігор купив, але не збирався використовувати небезпечну іграшку.
Одного разу Ігор проїжджав поблизу знайомих місць. Вирішив звернути на грунтову дорогу, що вела в минуле. Незабаром показалося кладовище. Пішов стежкою, що в’юнилася поміж могил. Ігор затужив, згадуючи про давню трагедію.
Маринина могила заросла.
— Ігорю, ти?!
Повернувшись на голос, побачив сусідку.
— Я. Доброго дня, тітко Олено.
— Я, Ігорю, за могилкою весь час доглядала. Та коли повернувся з тюрми Матвій, — перестала. Він заборонив…
— Матвій у селі?
— Уже більше року. У вашому будинку живе. Сильно п’є. Опустився.
— Він давно опустився, — прошипів Ігор. Потім змінив тон. — Влаштовуйтеся, тітко Олено. Підвезу. Заразом і на батечка свого подивлюся.
— А не будеш стосунки з’ясовувати? Він уже своє відсидів.
— Треба він мені, як возу п’яте колесо!
Ігор не збирався сваритися з людиною, прізвище котрої носив. Дорогою купив пляшку коньяку.
Двері Матвій відчинив не одразу. Довго матюкався. Вийшовши на ганок, дихнув на гостя перегаром. Примружив очі.
— Хто такий?
Ігор проковтнув клубок, що підкотив до горла, вичавив:
— Багатим буду, якщо не впізнав.
— Невже Ігорьок?!
Погляд Матвія був прикутий не стільки до родича, скільки до пляшки в його руці.
Ігоря здивувала переміна вітчима. Від колишнього Матвія лишилися шкіра та кістки. Полисів. Кашляв, наче намагався виплюнути легені.
— Тубік на зоні підхватив, — пояснив Матвій. — Сам розумієш — не курорт. Увесь строк відмахав.
— Було за що. А після тюрми де вештався?
При згадці про давні гріхи Матвій недобре блиснув очима, але проковтнув коньяк разом з образою. Відтак заповзявся розповідати про те, як намагався після тюрми влаштувати життя і чому з цього нічого не вийшло.
— Після зони ти — вже другий гатунок. Нікому, Ігорю, я тепер непотрібний. Здохну під парканом — жодна собака не згадає.
Матвій швидко п’янів. Однак Ігоря не розжалобив, навпаки — викликав лють.
— Сам винен. Нема чого нюні розпускати, що тебе всі забули. Сам не дуже інших згадуєш. Могилу дружини закинув…
— Та я…
Матвій гахнув кулаком по столу.
— Мені могилу цієї стерви прибирати?! Ліпше вже я на цю могилку…
Кулак Ігоря припечатавсь у щелепу вітчима. Матвій, задерши ноги догори, звалився на підлогу.
— Сволотою ти був, сволотою і лишився.
Ігор вийшов на вулицю, сів у авто. Але Матвій не вважав розмову закінченою. Шматок цегли вдарив у лобове скло «Вольво», залишивши на ньому сітку тріщин.
— Геть звідси! — Матвій озброївся черговою цеглиною. — Забирайся, а то приб’ю!
Цегла вдарила Ігоря в коліно саме тоді, коли він намагався вибратись із салону. Довелося повернутися в авто.
Окрилений успіхом Матвій відчув себе господарем ситуації і двинув у атаку.
Рука Ігоря потяглася до бардачка. Якби там не опинився випадково куплений пістолет, усе могло б закінчитися інакше. Але зброя була на місці.
Закінчити фразу, побудовану на матюках, Матвій не встиг — його перервав постріл.
Картина 18-річної давнини відтворена майже в усіх подробицях. Тільки на землі корчився тепер сам Матвій…
До лікарні його довезти не встигли — він помер від великої втрати крові. Ігор здався наряду міліції, котрий прибув на місце пригоди.