Вітчизняна система медичної допомоги є перевернутою пірамідою: три чверті грошей витрачається на стаціонарне лікування та швидку допомогу, і лише чверть — на профілактику захворювань, утримання сімейних лікарів та амбулаторне лікування. Тільки докорінна реформа системи охорони здоров’я може поставити все на свої місця. Так вважає відомий економіст та політик Сергій Тігіпко, колишній міністр економіки та екс-голова Нацбанку України. Він оголосив про намір боротися за пост президента країни на виборах у січні 2010 року. Реформі системи охорони здоров’я відведено одне з ключових місць у його передвиборчій програмі. Свої підходи до цієї проблеми він окреслив у розмові з нашим кореспондентом.
— Сергію Леонідовичу, за останні десять років фінансування охорони здоров’я в Україні збільшилося в сім з половиною разів. Чому ж показники здоров’я населення не покращились?
— Мій діагноз такий: українська система охорони здоров’я уражена тяжкою хронічною хворобою і її неможливо здолати жодними фінансовими вливаннями. Це генетична хвороба, вона перейшла до нас у спадок від радянської системи охорони здоров’я. Її першопричина — затратний механізм функціонування системи, в якому головним і майже єдиним показником є освоєння виділених бюджетних коштів і так зване завантаження ліжко-місць.
Погляньте: на кожні 100 тис. населення в Україні припадає майже тисяча лікарняних ліжок, що майже вдвічі більше, ніж у європейських країнах. Вітчизняна система медичної допомоги є перевернутою пірамідою: три чверті грошей витрачається на стаціонарне лікування та швидку допомогу, і лише чверть — на профілактику захворювань, утримання сімейних лікарів та амбулаторне лікування. Але ж допомога сімейного лікаря (перший рівень медичної допомоги) коштує у вісім разів дешевше від лікування в стаціонарі (другий рівень) і в двадцять разів дешевше за лікування у вузькоспеціалізованих лікарнях (третій рівень).
— То що ж заважає перевернути цю піраміду назад?
— Бюрократія. Збереження лікарень і ліжок у них гарантує чиновникам солідний шматок бюджетного пирога, а за смертність населення і якість медпослуг з них ніхто не спитає. Із необхідних сьогодні 30 тисяч сімейних лікарів є близько 7 тисяч, зате в стаціонарах — аналогічний перебір медичного персоналу. У житейській практиці це виглядає так: при легкому нездужанні людині звернутися нікуди: сімейних або, як нам звичніше, дільничних лікарів не вистачає. Ось вона і лікується сама як може, поки справа не дійде до «швидкої допомоги», термінової госпіталізації та операції. Звідси — набагато тяжчі наслідки для здоров’я людини, і набагато більші витрати для держави.
Медичні чиновники посилаються на сорок дев’яту статтю Конституції України, яка забороняє скорочувати мережу наявних медустанов. Але це лише зручна відмовка. Конституція декларує загальний принцип, вона не може враховувати ситуацію, коли в спустілому селі має діяти та сама лікарня з такою ж кількістю персоналу і ліжок. Втім, значну частину дрібних лікарень місткістю до 40 ліжок (а це 36% їх загальної кількості) можна перепрофілювати на соціальні установи (хоспіси, центри соціального догляду, будинки сестринського догляду, реабілітаційні центри і т.д.). Тільки в одному сільському районі цей захід дозволив би заощадити не менше 8 млн. гривень на рік. Крім того, за рахунок вивільнених працівників покривається гострий дефіцит сільських сімейних лікарів.
— Напевно, багато проблем вирішилося б з переходом на систему страхової медицини?
— Необов’язково. Всі переваги страхової медицини, а, головне, наявність механізмів розмежування постачальника і покупця (замовника) і державного контрактування, при якому оплата залежить від результату, добре працюють і в правильно організованій бюджетній моделі фінансування. Перш за все, необхідно вивести лікарні з-під прямого управління місцевими радами. Найпростіший спосіб — надати їм статус неприбуткових комунальних підприємств і встановити контрактні відносини між муніципальними органами і медичними установами. У цій схемі районні управління охорони здоров’я (представники місцевої влади) фактично виступатимуть у ролі страхових компаній, які купують медичні послуги за гроші своїх клієнтів — платників податків. Вони повинні виконувати ще одну функцію страховика — нагляд за якістю медичних послуг та ефективністю витрачання грошей медичними установами. Для цього необхідно також запровадити стандарти лікування. Такий досвід накопичений у багатьох європейських країнах.
Однак вирішити ці досить прості завдання і навіть поставити їх на державному рівні заважає відсталість і спротив армії чиновників, яким нинішня система дає широкі можливості отримання нетрудових, корупційних доходів. Щоб подолати цей опір, потрібна непохитна державна воля і консолідовані зусилля виконавчої й законодавчої влади.