ДО 65-РІЧЧЯ ПЕРЕМОГИ У ВЕЛИКІЙ ВІТЧИЗНЯНІЙ ВІЙНІ
1 вересня 1954 року. На сонячному спортивному майданчику Киківської середньої школи вишикувалися всі класи, посередині — пістрява шеренга ошелешених таким велелюддям першокласників, серед яких і я.
До гурту вчителів підходять двоє: директор школи і молодцювата людина у військовому френчі з орденами і медалями на грудях. Вона впевненим кроком виходить на середину каре, і я вперше в житті чую хвилюючу серце військову команду — звучно і протяжно: «Школа, равняйсь! Равнение на средину! Смирна-а-а!» (при цьому це слово ми чули як «Гір-а-а»). Карбованим кроком військовий прямує до директора школи, за три повних кроки до нього зупиняється і голосно доповідає про готовність школи до проведення урочистої лінійки. Все те, що зі свого шестилітнього життєвого досвіду я вже знав про військових, на даний момент одержав реальне бачення в особі військового керівника школи — Василя Лукича Герасимчука, гвардії майора запасу.
Ось із цього часу розпочалося моє знайомство з моїм майбутнім вчителем, а потім і співробітником, бойовим офіцером, який пройшов усю війну, — В.Л.Герасимчуком.
Народився мій тезка 1918 року у звичайній селянській сім’ї. Ріс жвавим і допитливим хлопчиком, добре навчався у школі, і коли прийшов час, красивий, статний юнак з хвилястим чубом 1939 року був призваний на дійсну військову службу.
В армії помітили здібності, добру шкільну підготовку солдата, його начитаність, уміння швидко приймати рішення, і командування частини, в якій він служив, направило його на навчання в Київське піхотне училище.
Молодий лейтенант на початку літа 41-го прибув у Ленінградський військовий округ і призначений командиром стрілецької роти 1249 полку кадрової піхотної дивізії.
З перших днів війни рота Герасимчука піддавалась частим бомбардуванням авіації противника, коли висувалася разом з частинами прикриття на ділянки прориву на північно-західному стратегічному напрямку. Тоді молодий лейтенант побачив пролиту людську кров, відчув утрату бойових товаришів, і з усією ясністю зрозумів, яка тяжка відповідальність лежить на ньому, молодому командирові, за цих 130 людей, за виконання задач його підрозділу, що ставилися командуванням полку.
А далі була гіркота відступу до Ленінграда, безперервні бої з ударними гітлерівськими групами і величезне хвилювання — чи витримаємо ці шалені удари, чи не здамо Ленінград?
Пережив спеку і спекотні бої літніх місяців, холодну сирість зимових боліт під Ленінградом у листопаді-грудні 41-го. Набув досвіду зустрічних боїв, організованого відступу, контратак при обороні. За одну із успішних контратак у жовтні 41-го дії роти були відмічені в наказі командира полку, а найбільш відважних воїнів нагороджено медаллю «За відвагу». Так свою першу бойову нагороду одержав комроти В.Герасимчук.
Особливо тяжкими для захисників Ленінграда стали перші місяці ранньої і холодної зими. Ворог насідав, гітлерівці намагались до настання зими взяти Ленінград. Безкінечні бомбардування, артилерійсько-мінометні обстріли позицій змінювались навальними атаками ворога.
У кінці листопада на ділянці оборони 1249 полку стався особливо запеклий бій. Фашисти застосували ураганний артналіт по позиціях полку, і відразу ж з найближчого ліска посунула лавина танків, за якими, ховаючись за бронею, бігли німці. Передова полку відкрила вогонь по танках всіма силами і засобами уцілілої полкової і приданої артилерії, а піхотинці рушнично-кулеметним вогнем намагалися відсікти від них піхоту. Рота В.Герасимчука перебувала в полковому резерві в другому ешелоні. Коли частина танків прорвалася в передову лінію окопів, сильно поріділі захисники позицій не мали змоги зупинити їх, і створилося критичне становище на ділянці одного з батальйонів полку, адже за танками в траншеї могла увірватися піхота ворога.
Рота Герасимчука отримала наказ командира полку відновити становище, знищити чотири танки, що прорвалися, і недопустити взяття передової лінії оборони батальйону піхотою противника.
Комроти наказав бійцям приготувати гранати і пляшки із запалювальною сумішшю, а кулеметникам із флангів — зосередити вогонь по піхоті противника. Рота швидко висунулась на передову і включилась у бій. Комроти був у перших рядах своїх бійців і особистим прикладом показав, як потрібно бити фашистів у ближньому бою — влучно кинута ним під днище танка протитанкова граната зробила свою справу, чудовисько зі скреготом закрутилося на місці, розмотуючи перебиту гусеницю. Затим з корми танка вирвалося полумя, і він затих. Вихопивши у вбитого бійця гвинтівку, комроти, впавши на бруствер окопа, почав стріляти в підбігаючих гітлерівців. Вчасна і уміла підтримка роти допомогла батальйону знищити усі чотири ворожих танки, що прорвалися у лінію оборони, і зупинити атаку фашистів. За цей бій командування полку нагородило ротного Герасимчука орденом Червоної зірки.
Солдати любили свого відчайдушного командира і непоправним лихом для них стало тяжке поранення наприкінці грудня, яке в одній із контратак одержав молодий комроти.
Лікування від рани лейтенант Герасимчук проходив у шпиталі в Пермській області. Там довідався, що за тяжкий солдатський труд при обороні Ленінграда його нагороджено медаллю «За оборону Ленінграда» і присвоєно звання старшого лейтенанта.
Після виздоровлення його направляють у розпорядження Уральського військового округу, де формувалися військові частини для фронту. Бойовий досвід його був необхідний для бойової підготовки сформованих підрозділів. На Ленінградському фронті В. Герасимчук переконався, що війська вермахта сильні не тільки першокласним озброєнням, потужною технікою, але й добре навченими і організованими солдатами. Тому він докладав усі свої сили, уміння, навички для того, щоб навчити нове поповнення. Він постійно підкреслював, проводячи навчання і тренування в полі,що перемагає тільки навчений і умілий солдат. За результатами комплексної перевірки батальйон, в якому він був заступником командира, визнано кращим у 307 протитанковій винищувальній бригаді, і за свою «царицю полів» — піхоту, він був упевнений.

42-й рік закінчувався в оборонно-наступальних боях, де старший лейтенант Герасимчук набув ще більшого досвіду, і командування бригади довірило йому командувати піхотним батальйоном, а на пагонах комбата виблискували на початок 43-го вже чотири зірочки.
Дякуючи своїй природній комунікабельності, умінню зав’язувати міцні товариські стосунки, капітан Герасимчук завжди мав надійне порозуміння з командирами артилерійських дивізіонів, і це, закономірно, приносило належні результати в бою.
Другий орден Червоної зірки комбат одержав на Курській дузі.
У ході зимового наступу 60-та армія наступала на Касторне. Тепер все було зовсім не так, як у 42-му: досягнуто на головному напрямку сильну перевагу у живій силі, техніці, покращилось матеріальне забезпечення наступаючих військ, виріс полководницький досвід командувачів арміями і фронтами.
На подив швидко, незважаючи на запеклий опір ворога, Воронеж було звільнено, і ударні групи військ замкнули в кільце 2-гу німецьку і 2-гу угорську армії. Противник доклав відчайдушних зусиль, аби вирватись із оточення, кидаючи в бій всі свої танкові сили. Однак успіху це їм не принесло — фашисти були розгромлені.
Доля фронтовика надзвичайно мінлива: сьогодні ти тут, а завтра перекинуть на сотні кілометрів в інше місце, іншу частину. Так сталося і з бригадою, в складі якої перебував батальйон Герасимчука, її перекинуто із 60-ї армії у склад 24-го гвардійського стрілецького корпусу 7-ї гвардійської армії генерала М.С.Шумілова, яка обороняла напрямок на Корочу, на крайньому (Білгородському) південному фасі Курської дуги. Таким чином комбат В.Герасимчук став гвардійцем.
5 липня, о 4 годині ранку, армії Воронезького фронту всіма силами і засобами артилерії нанесли потужний випереджуючий вогневий удар по позиціях противника, який вже готувався наступати на Курськ. Удар був настільки сильним, що ворог зміг розпочати наступ лише о 5.30 ранку. Так розпочалася надзвичайно жорстока, кровопролитна Курська битва.
307-ма бригада стікала кров’ю, день за днем відбиваючи навальні хвилі атак ворога. В ротах Герасимчука залишилося не більше, як півсотні бійців. Але уцілілі стояли насмерть і одну за одною відбивали танкові атаки противника. Саме за стійкість його батальйону комбата нагороджено другим орденом Червоної зірки.
На жаль, про Курську битву більше відомо, як про знамениту танкову битву під Прохорівкою. Насправді ж, вирішальний внесок у справу розгрому німців на Курській дузі вніс піхотинець і артилерист. Адже саме в цій битві доводилося протистояти потужним ударам нових ворожих важких танків типу «тигр» і «пантера» та штурмових гармат типу «фердинанд». Тож по них, б’ючи прямою наводкою, закидаючи протитанковими гранатами, бійці бригади, як і сотні інших частин, зупинили ворога і, знекровивши його, 12 липня танкові армії фронту нанесли контрудар. Розгорілася безпрецидентна зустрічна танкова битва в районі Прохорівки і Корочі, яку наші танкісти виграли, і армії фронту відтіснили ворога на позиції, з яких почалася Курська битва.
Контрнаступ Радянської Армії, який відкрив новий етап Курської битви на білгородсько-харківському напрямку, розпочався 3 серпня. 7-ма гвардійська армія тепер була у складі Степового фронту під командуванням генерала І.С.Конєва, і батальйон капітана Герасимчука наступав на харківському напрямку.
Система оборони Харкова була підготовлена фашистами бездоганно, адже білгородсько-харківський напрямок є найкоротшим для звільнення Лівобережної України від окупантів. Тому фашистське командування вважало Харків «воротами», що закривають шлях радянським військам в Україну. Гітлер вимагав від свого командування будь-якою ціною утримати Харків. Потужне угрупування фашистів розташовувалося на 7-ми могутніх рубежах.
Комбінований удар трьох фронтів розпочався 3 серпня, після могутньої артпідготовки. 7-ма гвардійська армія наступала на Харків. Вперто таранячи оборону противника, війська Степового фронту наближалися до зовнішнього обводу оборони Харкова. П’ять днів напружених боїв знадобились 7-й гвардійській армії, щоб впритул підійти до зовнішнього обводу міста. Це була заздалегідь підготовлена смуга оборони, розташована у 8-14 кілометрах від міста. Вона складалась із суцільних траншей, зв’язаних ходами сполучення. Всі села і селища, висоти були перетворені фашистами у вузли опору і опорні пункти. Дороги і мости в місто були зруйновані, в лісах влаштовувалися суцільні засіки. Крім зовнішнього обводу, безпосередньо по околицях Харкова проходив внутрішній міський обвід. Будинки і споруди були перетворені у вогневі точки. Між обводами споруджено відсічні позиції. Оволодіння цим містом вимагало високої майстерності командування і доброї підготовки військ.
12 серпня після потужної артпідготовки розпочався штурм зовнішнього обводу. Батальйон Герасимчука рухався разом з піхотними підрозділами. Двоє діб знадобилося у тісній взаємодії піхотинців, артилерістів і штурмових танків, щоб прорвати зовнішній обвід. Фашисти запекло контратакували. В ніч на 23 серпня розпочався штурм міста, котрий тривав до полудня. Батальйон комбата Герасимчука тісно взаємодіяв із артдивізіоном. А коли командира дивізіону, тяжко пораненого, винесли з бою, комбат об’єднав командування обома підрозділами, оскільки в умовах штурму міста, та ще й у нічний час, у ближньому бою це було найбільш доцільно. Артилеристи прямою наводкою подавляли вогневі точки ворога, а піхотинці штурмом брали опорні точки і вузли, захищаючи від фашистів території. До полудня Харків було взято. Командування бригади відзначило сміливі і умілі дії комбата і його підлеглих. Багатьом бійцям вручено нагороди, а комбата представлено до нагородження орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.
Звільненням Харкова закінчена грандіозна Курська битва. Перемога в цій історичній битві відкрила шлях до звільнення всієї території Лівобережної України. Настрій комбата був піднесений, адже він вже на українській землі і тримає напрямок на Київ.
У вересні темп наступу радянських військ продовжував наростати, і ворог змушений відкочуватися на рубежі Дніпра, де вже було підготовлено так званий «Східний вал». Але в ході серпнево-вересневих боїв наступаючі радянській армії понесли значні втрати, і багато частин виводилися в резерв на поповнення і доукомплектування. Перепочинок від боїв одержала і частина В.Герасимчука.
У тилу гвардії капітан одержав завдання швидко сформувати новий піхотний батальйон, навчити його підрозділи діям у наступі, умінню форсувати водні перешкоди.
У кінці жовтня 43-го батальйон комбата Герасимчука направляють на поповнення одного з гвардійських підрозділів 60-ї армії, яка на той час знову була передана Воронезькому фронту.
У складі 60-ї армії батальйон брав участь у боях за визволення Києва, і, нарешті, комбат вступив на територію рідної Правобережної України, причому, був націлений на визволення дорогої Житомирщини. Бійці знали, що визволяють рідний край комбата, і словом, і ділом підтверджували надзвичайно важливу рису радянських людей — спаяний інтернаціоналізм. Адже в батальйоні було більше десятка національностей.
Не довелося гвардії капітану визволяти свій Новоград-Волинський. 17 листопада батальйон брав участь у звільненні Коростеня.
З втратою Києва вермахт не змирився і, відбивши назад Житомир, зосереджував значні сили для удару на Київ. Однак і Верховне Головнокомандування радянських військ не збиралося припиняти стратегічний наступ, і 1-й Український фронт підготував Житомирсько-Бердичівську операцію, в якій довелося брати участь і гвардії батальйону комбата Герасимчука.
24 грудня армії фронту розпочали наступ проти 4-ї танкової армії ворога, яка загрожувала Києву. Наступ для ворога став повною несподіванкою, оскільки він не передбачав, що в ході безперервних боїв радянські війська зуміють підготувати удар такої сили.
60-та армія наступала в напрямку на Шепетівку, обійшовши Житомир з північного заходу. Її дії значно посприяли визволенню Житомира та й Новограда-Волинського. У короткий термін праве крило фронту підготувало і провело Рівне-Луцьку операцію, яка розпочалася 27 січня. Однак у районі Шепетівки 60-та армія зустріла затятий опір противника, адже місто було важливим залізничним вузлом. Через це бої за місто несли надзвичайно жорстокий характер, але батальйон Герасимчука діяв успішно, давалася взнаки добра виучка підрозділів і бійців. Порівнюючи з іншими боями, тепер батальйон ніс значно менші втрати, досягаючи успіху меншою ціною. Із взяттям Луцька, Шепетівки, Маневичів ціль операції було досягнуто. Комбат радів — його Житомирщину визволено, і хоч не довелося побувати у рідній Кикові, та на душі було відрадно, адже тепер його рідні у безпеці, при радянській, а не окупаційній, владі.
Гвардійський батальйон комбата Герасимчука брав участь у Проскурівсько-Чернівецькій операції, визволяв Тернопіль, Чортків. Не дивлячись на весняне бездоріжжя, за допомогою танкових підрозділів гвардійці вперто долали відчайдушний опір ворога, звільняючи вже західні області республіки.
Після нищівної поразки німецьких військ у Білорусії створилися сприятливі умови для наступу 1-го Українського фронту на львівсько-сандомирському напрямку.
13 липня 1944 року розпочалася Львівсько-Сандомирська операція. 60-та армія генерала П.О.Курочкіна фронтальним ударом наступала на Львів. Батальйон Герасимчука наступав у першому ешелоні. З великими труднощами їм вдалося на своїй ділянці прориву оволодіти першою і другою лініями траншей. Необхідно було підсилити наступ, і як зраділи бійці батальйону, коли для пришвидшення прориву тактичної зони оборони противника, слово взяв бог війни — артилерія, а за ним — ударні групи 3-ї гвардійської танкової армії П.С.Рибалка.
Противник завзято контратакував, але 15 липня вдалося подолати і другу смугу оборони. І тоді в бій було введено основні сили 3-ї гвардійської танкової армії — утворився так званий «колтовський коридор». Ламаючи опір противника, танкісти з піхотинцями на броні просувалися вперед і врешті оточили бродівське угрупування ворога. Батальйону Герасимчука довелося відбивати атаки противника на зовнішньому кільці оточення. 22 липня оточені фашисти були ліквідовані, а Львів звільнено.
Гвардії капітан Герасимчук брав участь у Вісло-Одерській операції і наступав зі своєю піхотою із Сандомирського плацдарму. Його частина діяла в першому ешелоні фронту і мала завдання прорвати оборону ворога на неширокій ділянці і вздовж лівого берега Вісли, наступати на Краків.
12 січня 1945 року, о 5 годині ранку, передові батальйони, де був і батальйон гвардії капітана В.Герасимчука, після 15-хвилинного вогневого нальоту раптово атакували ворога — так звана розвідка боєм. При такому масштабному наступі вона конче необхідна для уточнення розташування основних опорних пунктів і артилерійських позицій противника, а це дозволяло внести корективи в план артпідготовки перед введенням у бій основних сил ударних груп.
Два дні точилися запеклі бої піхотинців у тісній взаємодії з танкістами, їм вдалося просунутися у глибину оборони ворога на 25-40 км. Німці змушені відступати на нові рубежі на краківському напрямку, адже це ворота в Сілезький промисловий район. Краків фашисти підготували до оборони за зразком Харкова. Та тепер наступаючі війська вже уміли брати і такі укріплені вузли, адже вони мали перевагу над силами вермахта у всьому, а головне — бійці горіли бажанням вступити на німецьку землю і добити фашистського звіра в його лігві. 19 січня батальйон Герасимчука був у Кракові.
У ході Верхньо-Сілезької операції фронтові шляхи вивели батальйон у польське місто Освєнцім і на територію фашистського табору смерті «Аушвіц». Воїни побачили жахливу картину фашистського варварства: найбільше в Європі кладовище, де було закопано сотні тисяч в’язнів, ще до наказу Гімлера спалювали їх в крематоріях. А назустріч визволителям рухався потік колишніх в’язнів. При вигляді цих замучених людей стискалися серця навіть найбільш стійких і загартованих бійців. Ненависть до фашистів спонукала воїнів до ще більшого наступального пориву.
За уміле керівництво батальйоном, особисту мужність у Вісло-Одерській та Верхньо-Сілезькій операціях гвардії капітана Василя Герасимчука нагороджено орденом Вітчизняної війни першого ступеня і присвоєно звання гвардії майора. Він вступив на посаду помічника командира полку.
У складі 60-ї армії В.Герасимчук звільняв Прагу, за що удостоєний відповідної медалі. З великим піднесенням розповідав Василь Лукич, як радо зустрічали пражани радянських воїнів-визволителів, з якими оваціями і здравицями вони вітали батальйони визволителів під час проходження ними урочистого маршу радянських військ на честь визволення столиці Чехословаччини.
Війна закінчилася для нашого героя в Празі. Через тяжке поранення йому у 1946 році довелося піти в запас. Повернувся в рідну Кикову і відразу ж приступив до роботи на посаді військового керівника і вчителя фізкультури в Киківській середній школі.
Після закінчення мною у 1965 році цієї школи, я залишився в ній працювати старшим піонервожатим, тобто став колегою Василя Лукича.
Разом з ним та молодим лаборантом Миколою Марчуком ми возили команди школи для участі у багатьох спортивних і військово прикладних змаганнях. У ті роки старшокласники обов’язково здавали нормативи на значок ГЗР (Готов к защите Родины). Тому у нас було чимало нагод тісно спілкуватися і багато про що з військового минулого Василя Лукича дізнатися.
На наше запитання, коли найважче для нього було на війні, Василь Лукич відповів: «Війна, хлопці, легкою не буває. Навіть у тилу, при підготовці військ до боїв, солдат виконує повсякденну тяжку роботу, яка вимірюється ємким словом «служба». Але якщо аналізувати увесь свій майже 4-річний фронтовий період, то слід сказати, що надзвичайно важко було у 41-му, під Ленінградом. У порівнянні з арміями вермахта, ми тоді були дуже слабкі — не вистачало всього — людей, зброї, матеріального забезпечення, харчів. Зима рання і надзвичайно холодна і помножте це на тамтешній клімат. І зараз дивуюся, звідки у нас бралися сили тоді вистояти. Але в оборонних боях чи не вирішальне значення має моральний дух бійців. І я впевнений, що саме завдячуючи морально-вольовим якостям бійців і командирів, нам удалось відстояти Ленінград».

…У неформальній товариській обстановці, коли ми утрьох відмічали радянські свята, Василь Лукич зі сльозами на очах підтягував нам з Миколою, коли ми заспівували:
— Выпьем за тех, кто командовал ротами, кто замерзал на снегу, кто в Ленинград пробирался болотами, горло ломая врагу…
Як представник першого повоєнного покоління дітей колишніх фронтовиків, вважаю, що в рік 65-річчя Великої Перемоги не розповідати про Велику Вітчизняну війну — «злочину подібно», особливо на тлі нинішнього перекручування історії в нашій незалежній державі, замовчування ролі радянського солдата, воїна-визволителя світу від коричневої фашистської чуми, коли в підручниках історії чомусь говорять лише про ІІ Світову війну, а не про Велику Вітчизняну війну. Тому в міру своїх можливостей і намагаюся публікувати ці спогади.
Автор висловлює щиру вдячність за надані окремі матеріали керівнику гуртка пошуківців Киківської ЗОШ Валентині Павлівні Свідрук та колишньому вчителю цієї школи Григорію Павловичу Халану за цінні поради.