Історію я почала вивчати у п’ятому класі. Цей предмет мене відразу дуже зацікавив. Це дало поштовх для вибору майбутньої професії. Тож після закінчення Дунаєвецької ЗОШ I-III ст. №3, що на Хмельниччині, я вступила на історичний факультет Кам’янець-Подільського національного університету ім.Івана Огієнка.
Педагогічну практику я проходила у школі №3 міста Новограда-Волинського. Було складно: нова установа, новий колектив. Але тут мені було створено всі умови для проходження практики. Вчителі мають великий досвід роботи, високу фахову й методичну підготовку. Протягом усього терміну перебування в школі я мала змогу отримувати консультації як від учителів-предметників і класних керівників, так і від адміністрації школи. В школі я зустріла доброзичливе ставлення і достатню увагу з боку директора — Кобильнік Наталії Петрівни, завуча — Ніколаєнко Ірини Федорівни, а також всього педагогічного колективу. Це — талановиті вчителі, справжні майстри своєї справи. Всі вони намагаються навчити учнів добру, розуму, закласти в них оте зернятко людяності, взаєморозуміння, допомоги, щоб у майбутньому воно проросло і зробило з них справжніх людей з великої літери.
Виховання дитини-школяра — робота відповідальна. І тут важливе все: посмішка, доброзичливий тон, мистецтво спілкування, почуття гумору.
Тож вчитель не лише навчає, але й скеровує, підказує, виховує, прищеплює, шукає… Таке вже покликання тих, хто став на цю стежину, бо з дітьми інакше не можна. Тут мало бути лише знавцем свого предмету, тут потрібні ще й неабиякі знання в інших сферах, та й взагалі бути сильною і небайдужою особистістю. Адже кожна дитина — це маленький всесвіт, і, дібравши ключик до цього всесвіту, можна виховати справжню людину. А найбільшою нагородою кожному вчителеві є здобутки його учнів, мабуть, велика радість, коли виховав гарну, добру, чуйну людину: майбутнього вчителя, лікаря, музиканта чи просто сім’янина. Значить, життя не пройшло даремно. Так, воно мусить продовжуватись — ти передаси частинку свого таланту та вміння наступному поколінню, воно — слідуючому, і так — до безкінечності. Напевно, в цьому і є сенс життя… Це чудово, коли, будучи для дітей вчителем, людина зуміє стати й помічником, порадником, хранителем і володарем скарбниці знань.
Що ж до мене, то я була «класною мамою» в 9-А класі протягом шести тижнів. У класі навчається 22 учні, і спочатку я була не впевнена — чи зможу знайти спільну мову з дітьми. Але знайомство з класом викликало у мене море позитивних емоцій, адже, спілкуючись із учнями, я побачила, що це відкритий і дружній клас! Діти співчутливі до проблем один одного. Познайомившись із класним керівником — Музичуком Олександром Петровичем, — я зрозуміла, що це повністю його здобуток. Олександр Петрович — вчитель за покликанням, який виконує свою справу творчо, з натхненням і з глибокою зацікавленістю в результаті роботи. Його педагогічний досвід був дуже цінним для мене, і я дослухалася до всіх його порад.
Мені дуже сподобалося проводити уроки, до яких я ретельно готувалася. Діти були активними, проявляли свою творчість, іноді цим мене дуже дивували. Учні не тільки вчилися, але й самі багато чому навчали мене. Навчали бути більш уважною, змушували багато чого дізнаватися та ніколи не сидіти на місці. Адже щодня я мусила відповідати на безліч питань — починаючи тим «В чому спали козаки?» і закінчуючи доволі риторичними «Чому в світі так багато зла?».
Мені здається, що справжній вчитель — це людина, яка має не тільки глибокі знання, а ще вміє спілкуватися з дітьми, виховувати їх чесними, працьовитими, добрими. Тому вчителі-предметники, яких я зустріла в школі №3, назавжди залишаться для мене взірцем.
Практика в цій школі залишила лише приємні враження і закріпила впевненість у правильності вибору професії. Вона була цікавою і корисною. На мою думку, роль практики — це незамінний досвід для подальшого розвитку в професії. Я поглибила, закріпила знання з фахових і психолого-педагогічних дисциплін, здобутих в університеті, та змогла застосувати їх на практиці.
Професія вчителя важка. Вона потребує від людини не тільки великих знань, але і духовних сил, витримки і мужності. Ось чому вона, мабуть, найцікавіша.
На жаль, 12 березня практика закінчується. Мені хочеться побажати всім вчителям доброго здоров’я, миру, благополуччя, терпіння, взаєморозуміння в колективі і вдячних учнів! Доки живуть на світі вчителі та учні, доти світ перебуватиме у постійному розвитку, який веде до оновлення, духовного збагачення, моральної досконалості! Важко навіть уявити собі, скільки душевних сил, енергії, знань, умінь треба докласти, щоб виростити і виховати справжніми людьми таких різних, не схожих між собою, дітей!
Дякую всьому колективу школи №3 за доброзичливе ставлення до мене, за ваш професіоналізм і людяність. Я гадаю, що з кожним роком набуватиму досвіду, ставатиму мудрішою. Учні, яких я буду навчати, завжди здаватимуться мені дорослими, цілеспрямованими, але все ж таки дітьми, які зуміли іще на рік зробити мене молодшою, бо дозволили ввійти в їхні серця, зрозуміти їхні проблеми, поглянути на світ їхніми очима, перевиховати саму себе, бо час не стоїть на місці. Він завжди поспішає, примушуючи нас робити рішучі кроки, приймати впевнені рішення, не вагатися й не жалкувати, а просто жити так, як живе ця молодь, яка шукатиме знання, поради, добре слово, може, коли й покарання, але не суворого. І тоді, через багато років, я зумію сказати, що всім своїм життям довела те, що бути вчителем — це моє покликання...