Дзвінок пролунав опівночі. Руслан уже з добру годину спав.
— Що ще за лунатик о такій порі? — пробурмотів чоловік і звівся на лікті. А відтак, труснувши головою, потягнувся до приліжкової тумбочки. Намацав мобільний телефон. Приклав його до вуха. — Ну, хто там ще?
— Руслан Плуж? — спитали в трубці.
— Ну я.
— Слухай уважно…
— Слухаю.
— Не перебивай! Слухай краще, коли життя дороге.
— Це жарти? Хто там «приколюється?»
— Ці «приколи» можуть тобі боком вилізти!
— Хто це?
— Неважно.
— Звідки у вас номер мого мобільного?
— Така робота.
— І що вам потрібно?
— Маємо зустрітися. Це важливо. Тему розмови дізнаєшся на місці.
— А хто ви?
— Сказано: дізнаєшся при зустрічі! Отже, завтра о дванадцятій дня в парку біля фонтану.
— А якщо я не прийду?
— Гірше для тебе.
— Ну, чортзна-що! Пішли ви, знаєте куди!..
Руслан вимкнув співрозмовника. Проте, той знову подзвонив, і інтонація в голосі незнайомця була вже більш погрозливою:
— Слухай, Русланчику. В тебе, здається, є баба?
— Вона давно померла.
— Не клей дурня! Ти добре зрозумів, про кого йдеться! Її звуть Діана?
— До чого тут моя наречена?
— Ти ж не хочеш, щоб їй завдали шкоди, так?
— Що ви від мене хочете?! — рявкнув Руслан.
У відповідь пролунала протяжна, єхидна відповідь:
— Прийдеш — дізнаєшся.
— Гаразд, прийду.
У слухавці — іронія:
— Я знав, що ти молодець і погодишся на зустріч.
— Як вас упізнаю?
— Це вже не твоя турбота. До тебе підійдуть.
На цьому зв’язок обірвався.
Руслан обхопив руками голову. «Хто це? Що йому потрібно? Таких явних ворогів, здається, не маю. «Така робота!»… Він сказав «така робота». Так за звичай говорять працівники правоохоронних органів. Але що їм від мене потрібно? Ніби нічого ж не накоїв. Хм, мов дурний сон. А, може, все ж, розіграли? А якщо ні? То що тоді???».
Руслан згадав про мобільний телефон. Знайшов у пам’яті потрібний номер. Молодого чоловіка дужче охопило хвилювання.
— Алло! Діана?!
На другому кінці зв’язку — сонний голос:
— Ну я. Руслан?
— Я, я. З тоб…
— Чого так пізно?
— З тобою все в порядку?
— Так. А що трапилося?
— Діано, ти завтра вранці мене дочекайся і сама нікуди не йди.
— Руслане, поясни, зрештою, що трапилося!
— Нічого особливого, люба. Просто я за тобою скучив. То домовилися?
— Гаразд, чекатиму.
— Добраніч…

У парку до лавки, на якій сидів Руслан, підійшов чоловік років тридцяти п’яти. Під його синім блайзером ховалася коротка стрижка. Одягнений був у потертий джинсовий костюм. Сівши поряд, коротко мовив:
— Обмінюватися люб’язностями не будемо. Ти повинен повернути борг. П’ять тисяч доларів сешеа!
У Руслана очі полізли на лоба.
— Ви чого?! — підскочивши, випалив. — Який борг?!
— Присядь, присядь, Русланчику. Не рипайся.
Атмосфера — вже далеко недоброзичлива.
Незнайомець позиркав праворуч-ліворуч, Відтак, повторюючи, наголосив:
— П’ять тисяч баксів!
Руслан різко підвівся. Дратівливо відказав:
— Мені вже це набридло! Я нікому нічого не винен! Що за дурня?
Він підвівся і ступив уперед. Та несподівано йому дорогу заступили двоє молодиків. Один з них, з ворожим поглядом, кивнув головою, даючи зрозуміти, щоб той повернувся до лавки.
Виходу не було. Руслан сів на попереднє місце. Губивсь у здогадках.
«Джинсовий костюм», злорадно сказав:
— Говорив же: не рипайся. Ми ще не договорили.
Після кількахвилинного мовчання, Руслан мовив:
— Я нічого не розумію. Ви, мабуть, мене з кимось сплутали.
— Та ні, не сплутали. Ти — Руслан Плуж?
— Так.
— У тебе брат Ігор був?
— Ну, був.
— Він загинув у детепе, еге ж?
— Так, так, загинув. І що?
— Він нам був винен п’ять тисяч баксів.
— А я тут до якого місця?
— Маєш повернути за нього борг.
— Та чому??!
— Так вирішила братва.
— Ха-ха! Братва! — реготнув Руслан. — Просто тобі коза-ностра!
— Слухай, гиготун. — Незнайомець зробив погрозливу міну. — Якщо не хочеш потрапити в детепе, то раджу повернути борг. Збирай бабки.
Член «коза-ностри» підвівся. Ступивши кілька кроків, зупинився.
— Ми тобі подзвонимо, — зловтішно додав. — І не забувай про Діану. Ага, мало не забув: у міліцію не йди. Пошкодуєш.

Добігав кінця тиждень після тієї жахливої зустрічі. Вимагачі мовчали. Це дещо заспокоїло Руслана. Разом з тим, де він міг, безробітний, узяти їм таку суму? Заощадження були, та після втрати роботи швидко розійшлися. Щоправда, незабаром має влаштуватися на нову фірму. Та що з того? П’ять тисяч зелених — солідна сума. Швидко не збереш.
«Дякую тобі, братику, що лишив на мене такий борг, дякую. Хоч стрибай з мосту. А, може, цих бандюків пов’язали на іншому ділі? Що мовчать? — з надією подумав — От якби це було так!»
Та марно Руслан тішив себе надіями. Дзвінок пролунав у той же час, опівночі.
— Маємо зустрітися, — сказав той же голос.
— Але я…
— Нічого не говори. Завтра у той же час і на тому ж місці.

— Ну що, зібрав гроші?
— Ні, — коротко кинув Руслан, потупивши погляд.
«Джинсовий костюм» поцікавився:
— Чому?
— У мене немає звідки їх узяти.
— У тебе є непогана іномарка, що лишилася після батька.
Руслан осміхнувся, мовляв, і це їм відомо.
— Ну, є. І що?
— Продай. — Далі вже пішли погрози: — Коротше так, Русланчику. Даємо тобі ще тиждень. Потім включаємо лічильник. Знаєш, що то таке?
— Знаю.
— Тим краще. Отже, до зустрічі.

Так швидко продати батькове авто не вийшло. То не сходилися в цінах, то ще в чомусь. Так і пробіг тиждень. Потім була і чергова зустріч. Бандити не на жарт розлютилися. Дали ще тиждень строку. І попередили Руслана: мовляв, не буде п’ять тисяч доларів, можеш готувати біле простирадло і білі тапки.

— Я все знаю! — зізналася Діана. — Чому ти мені раніше про це не сказав?
— Про що? — прикинувся Руслан.
— Проте, що з тебе вимагають крупну суму грошей.
— Хто тобі про це розповів?
Діана хвильку помовчала. Відтак винувато мовила:
— Я бачила, що тебе щось турбує. Відчувала, що щось трапилося. Одне слово, я за тобою простежила. Там, у парку, я все бачила і все чула. Вибач.
Повідомлення нареченої настільки здивувало Руслана, що він не одразу знайшовся на відповідь.
— Тобі треба звернутися в міліцію, — додала дівчина.
— Яка міліція?! — спалахнув Руслан. — Вони ж нас прикінчать!
— Але цим може не закінчитися. Віддаси цей борг, вони вигадають інший.
— Вигадають?
— А ти думаєш, що твій брат був щось комусь винен? Сумніваюся.
— Спочатку мене теж брали сумніви.
— А тепер?
— Тепер також. Але, як ти могла піти за мною? Ти знаєш, як ти ризикувала?
— Проте, все ж минулося.
— Минулося…

Знову проминув тиждень. Черговий дзвінок. Чергова зустріч.
«Джинсовий костюм» чекав на тій же лавці.
Руслан повільним кроком підійшов до нього, передав пакунок.
— Тут п’ять тисяч доларів.
Вимагач розгорнув папір. Заходився перераховувати гроші.
— Не турбуйся, — зіронізував Руслан. — Рівно п’ять тисяч. Не фальшиві. І не помічені.
— Що? — не второпав бандит. — Як «не помічені»?
Руслан зрозумів, що ляпнув зайве. Та за мить «джинсовий костюм» лежав на землі, і оперативники скрутили йому руки за спиною, клацнули кайданки. Недалеко відбігли двоє поплічників «коза-ностри». Їх також схопили і заштовхали до авто.

Проти групи затриманих осіб було порушено кримінальну справу одразу за двома статтями: вимагання і за незаконне зберігання зброї (у ватажка вдома було знайдено обріз мисливської рушниці).