Галина з Петром мали купу дітей — шестеро. Старшому, Сергію, нещодавно виповнилося п’ятнадцять, молодшому — всього десять місяців.
Якось, няньчачи найменшого сина на подвір’ї своєї садиби, почула скрип хвіртки. То була сусідка баба Катерина, знана в селі як сорока-скрекотуха. Ця жінка знала у селі все про всіх і новини, як про неї говорили, розносила на хвості. Була вона огрядною, хитруватою, гордовитою, гострою на язик, але було в ній щось і добре.
«І чого б то її принесло?» — недобре подумала Галина, накриваючи колиску білим тюлем. Вона не хотіла, щоб ця сорока-скрекотуха своїми очиськами дивилася на її чадо.
— Ну, добридень, сусідонько! — лукаво привіталася небажана гостя.
— І вам дай Бог здоров’я! — у тому ж тоні відказала Галина, дивлячись на важкеньку сусідчину сумку.
— А я бачу, — повела далі баба Катерина, — що у вас скоро дитячий садок буде!
Галина замішалася, не розуміла: ця язиката баба прийшла поглузувати чи порадіти за її дітей? Однак стримано відповіла:
— У тісноті — не в обіді! Місця всім вистачить. Та й на старість буде кому шматок хліба подати.
— Правду кажеш, сусідонько. Хоч молода, але мудра, — зацокотала баба Катерина. — Ага, чого прийшла!
— І чого ж?
— А ти не ставай дибки! — присварила сусідка. — Вдяганки тут усякої зібрала. Добротна ще. Навіщо, питається, зберігала? Мої повиростали, пороз’їжджалися. Хоч і діток своїх мають, та цього не беруть. По-своєму, бачиш, вдягають. Мода! Отакої! Візьмеш чи що?
— А чого ж, — усміхнулася Галина. — Дарованому коневі в зуби не заглядають!
— Отож, отож. На, подивишся.
— А ви в хату проходьте.
— Ой, треба бігти. Дощі пройшли, а зілля на картоплі поперло, мов скажене!
— І в мене таке ж. Може, таки, зайдете?
— Якось потім. Потім. Ще у своїх шафах порядок наведу, щось тобі підберу і забіжу. Ну, будь здорова! І дітки хай не хворіють!
— Дякую вам!
— Та то пусте. Ну, побігла.
Тільки-но баба Катерина за хвіртку, як Петро у двір. Затягнув:
— «Напілася я, п’яна! Нє дойду я до-до-му-у-у!».
Галину аж зморозило. Вщипнула:
— Ти вже жіночого роду?
Петро вирячився, схопився рукою за стійку, що підпирала виноград. Дурнувато спитав:
— Не пойняв?
— Чого «напилася»? А втім...
Петро озирнувся на хвіртку.
— Чого її чорти приносили?
— Тебе забула спитати! — зло кинула Галина.
— Хм... — не відпускаючи стійку, знову захилитався Петро.
Галина скрушно хитнула головою.
— Що ж ти робиш-то, га? Чого п’єш?
— Ну, там... Трохи... З друзями.
— З друзями! — зірвалася на крик Галина. — Роботу знайшов би! Як жити-то? Обірвалися всі! Он люди вже гуманітаркою допомагають!
— Та пішли вони!.. — зикнув Петро зрештою відпустив стійку і поплівся до хати.

Вранці прокидався довго. Боліла голова. Пожадливо випив кварту води. Відтак озирнувся. Насторожила тиша. Пройшовся кімнатами — ніде нікого. В очі кинулися відчинені дверцята шафи. Допетрав.
— От ссука! — вилаявся в голос. — Знову змилася!
Так, Галина, забравши дітей, удруге пішла до батьків.
Петро скреготнув зубами і кинувся до дверей.
Старий, але ще міцний Степан, батько Галини, стояв на ганку, мов скеля.
— Де? — просичав Петро.
— Побачиш, якщо візьмешся за розум, — з докором відказав тесть.
— Покличте її!
— Іди ліпше.
Петро стис кулаки.
— А то що?
— Іди, кажу!
— А то що?!
Саме в цей момент з хати вийшла Галина.
Петро з-під лоба глипнув на неї.
— Де діти? — Його аж тіпало.
Галина реготнула. Потім замовкла. Зморшки на її обличчі розгладилися.
— Тепер тільки про них згадав? — осудливо спитала. — Чи нема кому їсти зварити?
— Повертайтеся додому, а то...
— Що — «а то»?
— А то погано буде!
Галина знову зареготала.
Петро, вкотре скреготнувши зубами, поплівся до хвіртки. Зупинившись біля неї, не повертаючись, пригрозив:
— Якщо сьогодні не приведеш дітей додому, — будеш синя!
До нього рипнувся дядько Степан, але дочка схопила його за руку.
— Не треба.

Петро знав лише одну дорогу — до місцевого ганделика. Щоправда, в кишенях вітер гуляв.
За столиком сиділи його приятелі. Розпивали щойно куплену пляшку оковитої.
Петро з ними привітався. Підсів. А затим попросив:
— Налийте, хлопці. Погано мені.
Віктор, один із компанії, зіронізував:
— А кому зараз добре? — А відтак серйозно спитав. — Гроші є?
Петро хитнув головою.
— Нема.
— А скільки вже можна на дурняк?
Петро мало в ноги не впав.
— Віддам, — заскиглив. — Метал є. Юрка приїде з міста. З обіду. Здам. Бабло буде.
— А метал де взяв?
— Ну, місця є.
— Може, нам покажеш?
— Дружбани! Та для вас!..
— Налийте йому, хлопці. А залізяччя-то багато?
— Посидіти вистачить!
Віктор хихикнув:
— Твоя — в бігах?
Петро зі злістю зіжмакав пластиковий стаканчик. Просичав:
— Уб’ю!
Віктор аж сахнувся:
— Кого?
— Ту видру!

Петро був п’яний, мов чіп. Ноги запліталися. Проте до ганку доплівся.
Аж тут Галина, кипить уся.
— Чого приповз?
— Дітей хочу побачити, — пробелькотів чоловік.
Галина вперла руки в боки.
— Забирайся звідси! Бо як батько зараз прийде, то...
— То що, гадино!
— Пішов геть!
Петро, як завше, скреготнувши зубами, кинувся на дружину. Але з хати вибіг син, Сергій.
— Батьку, — крикнув він. — Іди додому!
Петро по-хижацькому звузив очі. Рявкнув:
— Що ти там нявкнув? — Він стис кулаки і посунув на сина. — Уб’ю, падло!
Але за якусь мить передумав і двинув на Галину.
— Ти у мене за все відповіси!
Петро схопив дружину за шию і почав душити. У жінки потемніло в очах.
І треба ж такому статися, що на ганку, в мисці з огірками, лежав ніж. Галина його схопила і щосили вдарила ним Петра у груди. Чоловік вирячив очі. Присів, а відтак тихо прошепотів:
— Ну, ти молодець, Галино!
Потім Петро ступив до хвіртки. Однак кілька кроків до неї не дійшов. Упав.
Галина, прийшовши до тями, кинулася до нього.
— Петю! Петю! — заволала.
Але Петро вже не дихав.

Проти Галини було порушено кримінальну справу за навмисне вбивство. Проте, захист буде наполягати, що її вчинок — самооборона. Але останню крапку в цій історії поставить, звичайно, суд.