ХВОРА НА ДЦП ІННА РУДЕНКО МРІЄ ПОБУВАТИ У ДЕЛЬФІНАРІЇ. АЛЕ КОШТІВ НА ЛІКУВАЛЬНІ СЕАНСИ НЕМАЄ…
У кожного з нас є мрія. В одних — цілком реальна, в інших — недосяжна, ще хтось досі не окреслив омріяне у своїй уяві. У Інни Руденко теж є мрія, хоч коли я запитала, — вона про неї не сказала. Маючи від народження діагноз ДЦП, дівчина навчилася радіти простим речам, на які багато хто не звертає уваги. Мріяла вступити у вищий навчальний заклад — вступила, мріяла про мобільний телефон — купила, заробивши власними руками на прикрасах з бісеру, хотіла мати цифровий фотоапарат — придбала.
Усе це для 22-річної Інни — неабиякі досягнення, як і кожен її крок, що дається так непросто. Дівчина не може пересуватися без спеціальних ходунків, а колись у дитинстві взагалі була прикута до ліжка. ­Проте є у Інни непосидюча «чарівниця», котра не дає їй складати руки і допомагає боротися із недугою — це її бабуся та опікун Ольга Іванівна Руденко. Після знайомства з ними стає зрозуміло: є у них одна на двох, заповітна мрія — щоб дівчина відпустила ходунки й пішла... А допомогти у цьому можуть… дельфіни.
Перш, ніж з’явилася ця ідея, довелося спробувати багато методів лікування. Хвору дівчинку, котра залишилася на руках у бабусі (мати виїхала влаштовувати особисте життя у Росію), довелося буквально піднімати на ноги. Навіть сісти дівчинка змогла значно пізніше, аніж звичайні діти. Та й то лише після того, як пройшла курси серйозної реабілітації. Ольга Іванівна всюди шукала можливості пролікувати хвору онуку: за 22 роки побували у різних центрах, що дало свої результати — дівчинка принаймні стала ходити.
У реабілітаційній картці Інни зазначено, що курси реабілітації вона повинна проходити двічі на рік. Йдеться про лікувальний масаж та відновну терапію, необхідні для підтримання та покращання тонусу хворих м’язів, після чого дівчині стає ліпше. Втім, на заваді повсякчас постає той факт, що фінансів не вистачає ані у цієї сім’ї, ані у державному та місцевому бюджетах. У відповідних службах Ользі Іванівні пояснюють, що існують черги, багатьом людям потрібне лікування, тому у санаторії Інну, у кращому випадку, відправляють раз на рік, а курси реабілітації вона проходить набагато рідше — через два-три роки, замість приписаних лікарями «двічі на рік»…
Самотужки назбирати кошти на реабілітацію із пенсій дівчини і бабусі досить складно. Зважаючи ще й на те, що Інна навчається у Рівненському Відкритому Міжнародному Університеті розвитку людини «Україна». Добре хоч, що оплачує це навчання (на заочному відділенні факультету «Соціальна робота») Обласний фонд соціального захисту інвалідів. Самостійно поїхати на сесію Інна не може, тому двічі на рік із нею у Рівне їздить Ольга Іванівна, наймає там житло на два тижні, сплачуючи оренду із гаманця пенсіонерки. Розповідаючи про це, бабуся не стримала сліз — вона дуже хоче, аби онука отримала вищу освіту і змогла прилаштуватися у житті. Та й Інна почувається впевненіше, розуміючи, що із дипломом вона матиме більше шансів на це. Бакалавра вона вже захистила, тепер залишилося здобути фах спеціаліста.
Освіта — це добре, але без належної реабілітації та здоров’я, справедливо переконана бабуся, її онуці нелегко буде втілити у життя намічене. Тому, куди лише вона не зверталася, навіть у благодійний фонд Ахметова «Розвиток України». Там відповіли, що допомагають лише обдарованій молоді, а коли Ольга Іванівна зібрала усі документи, що засвідчують не лише хворобу, а й обдарованість дівчини, то через два місяці очікувань почула у телефонній слухавці нове пояснення: «Україна велика, і ми всім не допоможемо…»
Ольга Іванівна і тут не розгубилася — написала листа уповноваженій Верховної Ради України з прав людини Ніні Карпачовій з проханням замінити санаторне лікування онуки курсами реабілітації, що не лише дешевший, але й — більш дієвий метод. Проте виявилося, це питання — «не в рамках компетенції» омбудсмена Карпачової.
Усе життя поклавши на те, щоб покращити стан хворої онуки, під час нашої розмови Ольга Іванівна лише випадково обмовилася про те, що ось уже тридцять років сама є інвалідом. Колись давно вона отримала виробничу травму на заводі сільгоспмашин — електрокара відбила жінці ногу, половину її довелося ампутувати. Лікарі зробили­ невтішний висновок: втрата працездатності на 70 від­сотків. Усі ці роки жінка пере­сувається на протезі, але про це здогадуються не усі. Бабусі вже сімдесят (!), а їй за клопотами про онуку нема коли ­думати про старість, бо вона у дівчинки — одна-єдина. Недаремно кажуть, що разом із життєвими випробуваннями Бог посилає нам силу їх подолати…
Інна, як може, допомагає Ользі Іванівні плисти проти течії у ситуації, в яку закинула їх доля. З мамою вона спілкується зараз лише по скайпу. Звісно, кожній дитині потрібна мама. А в складній ситуації — тим паче, тому образа на людину, котра подарувала життя і залишила, напевне, все ж є, хоч про неї Інна теж не сказала ані слова. Вона навчилася бути стриманою і не вимагати від людей те, чого вони не можуть дати через різні обставини. Добре, що на допомогу приходить Інтернет — тут у дівчини багато друзів у різних соціальних мережах, з якими є можливість спілкуватися, адже вона рідко виходить з дому.
Їй щастить на друзів. Друг-«хакер» з Рівного, котрий зараз працює у Римі, допоміг розробити власний сайт «Світ бісеру» — тут можна побачити роботи Інни Руденко. Бісероплетіння — давнє захоплення дівчини, а любов до нього прищепила талановитий керівник Вікторія Назаревич. Щороку на «Лесині джерела» її учні презентують власні вироби на виставках у Містечку майстрів. Цьогоріч серед них вкотре була Інна Руденко, за що отримала подяку від оргкомітету за «збереження традицій та популяризацію народної творчості». Різноманітні аксесуари та прикраси з бісеру, виготовлені руками юної майстрині, й справді привертають увагу. Як кажуть, забираючи у людини щось, Бог наділяє її якимсь талантом — головне розгледіти його та розвивати. І дівчина ­невтомно працює над цим.
Про дельфінотерапію вони почули із новин. У світі сьогодні активно заговорили про нові методи лікування, які відкривають перед людьми­ ці розумні, непересічні тварини. Під час «катання» дітей на спині або на животі дельфінів, потоки води масажують тіло та розслаблюють м’язи, що особ­ливо важливо при лікуванні церебрального паралічу, заспокоюється нервова ­система. Крім того, дельфіни допомають відчути позитивні емоції, дуже люблять дітей, грайливі, дають певний стимул. Вважається також, що дельфіни діють ультразвуковими хвилями, якими спілкуються між собою. Ультразвук поліпшує роботу клітин організму людини, стимулює вироблення ендорфінів, що впливають на емоційний стан. До речі, дельфінарії є у Києві, Харкові, Одесі, Севастополі, Євпаторії.
Медики вже мали змогу побачити лікувальний ефект на власні очі в одному з дельфінаріїв у Харкові. Відтак місцева влада уклала із власниками дельфінаріїв угоди про сеанси терапії для хворих дітей, зокрема — з малозабезпечених родин. Сюжети про позитивні приклади нестандартного лікування вмить облетіли випуски українських новин.
Якби Інна Руденко змогла би поїхати до дельфінів, — позитивний ефект (в це надзвичайно хочеться вірити!) не забарився би. Потрібно лише допомогти дівчині в цьому. І тоді у випусках новин, якщо візьмемося за благодійну справу усім містом, на всю країну пролунає: «Новоград-Волинський подружив Інну Руденко із дельфінами та допоміг хворій дівчині впевнено стати на ноги»…
Тож повідомляємо вам реквізити банку, в якому відкрито «рахунок мрії». (Новоград-Волинське відділення Житомирського РУ «Приватбанк». № рахунку: 29244825509100. МФО 305299, ЗКПО 14360570, №6762462054646408).