ПОЕЗІЯ МИТЦІВ СЛОВА — ВИСТРАЖДАНА, ПЕРЕПЛАВЛЕНА НА СПРАВЖНЄ ЗОЛОТО ЛЮБОВІ ДО УКРАЇНИ
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю.
Що можна додати до такого освідчення любові до рідної землі, отчого краю нашого витязя Правди, котрого дарувала людству земля України? Вірний син освідчується у трепетній любові рідному краєві:
«…люблю, як щиру, вірну дружину, як безталанную свою Вкраїну!» А слово своє поет безперервно удосконалює, прагнучи «огненно» писати:
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило…
Про зв’язок великого Кобзаря зі своїм народом, мабуть, найлаконічніше висловився Остап Вишня. Він сказав: «Досить було однієї людини, щоб врятувати цілий світ».
Поетова полум’яна любов до свого народу викликає глибокі чуття, в ній така сила ліризму, що слідом за Тарасом хочемо висловити і свої власні переконання їй — єдиній, Україні.
Вболівання патріота передаються і тобі:
Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, неоднаково мені.
Поетове слово на всі часи стало символом духовного здоров’я, подвижництва, гуманізму, усіх людських чеснот. Його патріотизм — вражаючий. При всій, на перший погляд, зрозумілості, простоті і доступності «Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть» — це висока поезія. Найсонячніша струна Шевченкової кобзи вливається в тебе. Це — невичерпне джерело наснаги, взірець відданого служіння народу: «…покоління поколінню об тобі розкаже, і твоя, Кобзарю, слава не вмре, не поляже!». «Щасливий нарід. Був на землі воістину пророк!». Проймаєшся вдячністю, шаною і незмінною любов’ю до Людини, котра своїм життям утверджувала буденний подвиг в ім’я Народу, Добра і Правди на землі. І вічно його, поетів гордий дух, витатиме над українськими ланами і кручами, споглядатиме, як грають дніпровські хвилі, «як реве ревучий», як живуть його земляки, які думи-мрії мають, як шанують поетові заповіти.
Адже він не стомився висловлювати і закликати любити Україну.
Свою Україну любіть,
Любіть її во врем’я люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Такі поезії не старіють, вони здатні зворушити людську душу за будь-яких часів, є дорого­вказом до одвічних ідеалів, до вічних моральних цінностей правди, добра, щастя. Про це варто пам’ятати завжди.
А як не звернутися до Франкової криниці, до Людини палкого серця, високих поривань, щирих вболівань за долю українців:
Іван Франко — трибун народний,
Пророк-ватаг, ратай-співець
І громадянин благородний — це і є найвища нагорода для людини, яка живе в ім’я народу і для народу.
Ти мій рід, ти дитина моя.
Ти вся честь моя й слава,
В тобі дух мій, будуче моє,
І краса, і держава.
Поема Франка «Мойсей», як і «Посланіє»… Шевченка, не мають собі рівних у цілій українській літературі. Дорогоцінні поради своєму народу, висловлені у ХІХ початку ХХ століття, не втратили своєї актуальності. Справжній патріотизм, пробудження почуття національної гідності, а не популістські гасла, які ні до чого не зобов’язують:
Все, що мав у житті, — він віддав
Для одної ідеї.
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї.
І хто ж із нас не чув чи не співав славнозвісну пісню, мініатюру-шедевр «Журавлі». Вона стала духовним камертоном українців у всіх куточках земної кулі, куди тільки не заносила їх доля. Співець славетних «Журавлів», поет Богдан Лепкий, згадує: «…я вертав з театру, під ногами шелестіло пожовкле листя, а над головою лунали крики відлітаючих журавлів. Вірш склався сам із себе, без мого відома і праці. До нього підібрав музику мій брат Лев Левкий». Це було в м. Краків, у 1910 році. Як не сказати, що все геніальне — просто. Дозволю собі нагадати вірш:
Видиш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сірими шнурками
Журавлі у вирій.
Чути: Кру! Кру! Кру!
В чужині умру.
Заки море перелечу,
Крилоньки зітру.
Мерехтить в очах
Безконечний шлях.
Гине, гине в сірих хмарах
Слід по журавлях.
Вона стала святим оберегом українця, котрий перебуває за кордоном, маючи найсвятішу пам’ять про свою Батьківщину, таки українську. Щемом серця залишається вона в їхньому житті. І якби Богдан Лепкий створив за все своє життя лише одну цю геніальну поезію, — його ім’я назавжди було б занесене до українського красного письменства.
Поетичні рядки Василя Симоненка звучать як синівське визнання любові: «я для тебе горів, український народе». Мати, Україна: Любов, Краса, Правда — вічні, як земля, як Всесвіт. Все це в його поезіях поєднано надзвичайно природно і майстерно… «Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину».
Яке животрепетне прохання звучить із уст люблячого сина, поета Василя Стуса! Поет тяжко переживає розлуку з рідною Україною (вперше заарештовано у 1972 році на 5 років, а вже у 1980 році — новий арешт, 28 серпня 1985 року його не стало).
О, земле втрачена, явися
Бодай у зболеному сні,
І лазурово простелися,
І душу порятуй мені.
Як і колись Шевченко повернувсь на Україну, так і Василь Стус 19 листопада 1989 року з Колими перепохований на Байковому кладовищі. Вони повернулися на Україну, свою українську землю, ніким і нічим не переможені, повернулися безсмертні. Пророчими стали поетичні рядки В.Стуса:
…ми ще повернемось,
але: не мертві,
обов’язково повернемось,
але: не переможені,
бодай ногами уперед,
але: безсмертні.
Життя і творча доля геніальних поетів за всі часи не були встелені пелюстками троянд. Але поетичне слово, висловлене чистим серцем і світлою душею, вливається в тебе живильною енергією і глибоко зворушує серце.
Нелегкі часи були і в нашої сучасниці Ліни Костенко. Вона не світиться на телеекранах, не хизується своїм талантом. А висловлює своє громадянське і поетичне кредо недвозначно: «Поезія — рідна сестра моя, правда людська — наша мати». І, мабуть, вона недарма стверджує:
…на цій планеті,
відколи сотворив її пан Бог,
Ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох!
Істинне слово, яке творила поетеса, хоч як прагнули зломити, продовжує буяти поетичним цвітом.
Поезія допомагає розкрити і свою душу, побачити справжнє життя народу, його проблеми і турботи. Бо Ліна Костенко має свій погляд, що зрозумілий читачеві. «Мені довелося бачити найвидатніших поетів світу — всі вони були не естрадними, а страдними». Болить душа поетеси — доходить несподіваного, здавалося б, але мудрого і далекоглядного висновку:
Не допускай такої мислі,
що Бог покаже нам неласку
Життя людського строки стислі.
Немає часу на поразку.
Вона має повне право на такий повчальний висновок, бо ніколи не відступалася від правди, ніде і ні в чому не схибила, не поступилася совістю, не сплюндрувала душу.
З великої любові до України народжується глибинне почуття важливості малої батьківщини, той шматочок землі, де вона, Людина, народилася, де виростала й формувалася у своїх найкращих якостях.
Звягельську землю любила і вважала рідним краєм берегиня славетного роду Косачів Олена Пчілка: «Змережена я вся із України», «Краю рідний! Серце рветься і тріпоче від одчаю і надії». Не могла не зберегти у своєму серці любов до рідного краю і Леся Українка.
Їдучи на лікування в потязі, мимоволі віршується їй:
Прощай, Волинь! Прощай, рідний куточок!
Мене від тебе доленька жене,
Немов від дерева одірваний листочок,
І мчить залізний велетень, жене…
Місцеві поети сприймають Лесине слово, як взірець для висловлення своїх патріотичних почуттів. Любов’ю, що наповнює серце, лине поетичне слово Юрія Ковальського:
Гордись своїм древлянським родом,
Щоб з українським будь народом.
Без галасу утверджується в гордості за рідний край:
…Ми родом красним
Виповнюємо звягельський дім.
…Рідна земле, Україно,
Я радію безупинно,
За мій край, мою Волинь.
Як щиросердечно, на моє глибоке переконання, повчально сказав:
Перед хлібом твоїм, Україно,
Присягаюся, не завинив!
Він назавжди поріднився з рідним краєм, передав і нам дивовижне відчуття патріотичної вірності:
Тут моя колиска і стежина,
Вишита матусею журба.
Тут моя кохана Україна,
Без якої нам усім — ганьба.
Поетеса Ніна Петрук-Талько звертається до своєї землячки:
Навчи мене, Лесю, як ти, Україну любити!
…Я теж українка! І сильна, і горда від того!
Зміст її поезій настільки філософський, що має сповідальний виплеск ностальгічних емоцій, що заполонили душу поетеси:
Молюсь за тебе, Україно!
За день твій завтрашній молюсь…
…Моя Вкраїнонько, я знаю:
Найбільше щастя — що ти є!
Це не декларація, а глибока думка захоплює читача в коло свого магічного впливу, переконує — Батьківщина в нас одна: «Пречиста Пресвятая Мати, у моїх жилах — твоя кров», «Вкраїнонько, за твою волю я без вагань життя віддам», «І лицемірити й брехати мені не дасть твоя любов».
М’яка інтимність у роздумах про сокровенне почуття причетності до чогось високого і дуже близького, що дає наснагу, джерело натхнення для розвитку творчих здібностей, дарованих Богом, сповнює творчий доробок Лариси Лук’янець:
Мій Новоград, мій Звягель променистий,
Мій невеличкий та затишний дім.
Твоя дочка — я п’ю з джерел твоїх.
Я для душі черпаю тут наснагу
Для починань та задумів своїх.
Сплеском високого пориву, як молитва, вимовляються святі слова, що хвилюють душу Валентини Ксендзук: «Боже, дай Україні добра… Моя Україна, мій вишневий цвіт…».
В очах твоїх не хочу суму.
Печалі в серці, гірку думу.
За щастя світле і за волю
Молити буду Бога й долю.
Яка відданість рідному краю! Не може не хвилювати, не викликати почуттів, коли чуєш таке людське благородство:
Родинне батьківське гніздо,
Щемливо серце завмирає,
Родинне мамине тепло —
Там завжди хтось на нас чекає.
Читати поезію — одна суцільна насолода та втіха, долучатися до живучого слова, наповнювати себе джерелом оптимізму. Багатющий світ поезії спонукає до роздумів. Ще Аристотель заявив: «Якщо ми піклуємося лише про розумовий розвиток молодої людини, забуваючи про необхідність розвитку її почуттів, то ми йдемо назад, а не вперед». Мудрість вислову очевидна. Дбати про духовність, культуру, в широкому розумінні слова — інтелігентність стверджувати неголослівно, а справами — наш патріотичний земний обов’язок. Поетичне слово для нас — повчальне, обернене в морально-етичні і естетичні висновки, містить смислове навантаження.
Воно вливається у твої власні роздуми — бути вірним самому собі, тим земним силам, які і в тобі закладені, не зраджувати, не лицемірити, посилює твої патріотичні почуття і спонукає до власних творчих пошуків, розкриття творчих задатків.
Зворушлива синівська вірність Вітчизні Олександра Довженка, висловлена у заповіті-проханні, не полишає байдужим нікого:
«Я хочу жити на Вкраїні. Що б не було зі мною. Хай навіть скоротять мені недовгі вже мої літа. Я хочу жити на Україні. … Я України син, України… тут я втішу своє серце». Вчитуючись у таке висловлювання, розумієш, що такі сокровенні відчуття додають тобі сил, впевненості в щасті любити свою Україну, свій рідний край. А любити є за що. Вона, Україна наша, заслуговує на свою винятковість. Ще у ХІХ столітті Олексій Толстой, російський поет, оспівав багатства і щедрість української землі:
Ты знаешь край, где всё обильем дышит,
Где реки льются, чище серебра,
Где ветерок степной ковыль колышет,
В вишнёвых рощах тонут хутора.
Среди садов деревья гнутся долу,
И до земли висит их плод тяжёлый.
Звідси мусить зростати наше натхнення до свого рідного:
«…За налив зернини, за пшениці дорідної красу — ти кров свою загубиш до краплини, але землі ції не віддаси!», повторювати за Андрієм Малишком: «О земле рідна, земле пребагата!»:
Ти мене з дитинства підіймала,
Хліб дала з піснями солов’я,
Відвела доріг мені немало,
Земле, зореносице моя!
«Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі», що «…як те джерело, показує людську душу в її найкращих проявах», «…прагне передати нам на хвилю почуття, погляди, болі й радості різних людей», «…читаючи поезії великих майстрів слова, на хвилю, немов перестаємо бути самим собою, поетичне слово пориває нас із собою», — так радив і дав оцінку поезії Іван Франко.
Читаймо поезію розумом і почуттями, збагачуймо себе цією неповторністю. «Любіть Україну у сні й наяву». «Україно моя! Чисті хвилі ланів, променисті міста, голубінь легкокрила».