Випуск 1989-го року, 10-а клас… Нам судилося піти в доросле життя у переломний історичний період — це був час економічної та політичної кризи, однак кожен із нас відбувся і став особистістю. І багато чим у цьому ми завдячуємо нашій четвертій школі! На той час вона була найсучаснішою, найбільшою у місті.
Мої перші враження від нової школи — величезна будівля! Щойно прийшовши навчатися до четвертого класу, відразу запізнилася на урок, бо блукала по школі з портфелем — довго шукала потрібний кабінет. Тоді здавалося, що приміщення школи просто безмежне — коридори, знову коридори, ще коридори і аж 4 поверхи — величезні вікна ловили сонячних зайчиків, берізки поволі скидали свої золоті шати, кленове листя кружляло, здавалося, просто біля самісіньких парт! Школа ще гостро пахла свіжою фарбою, крейдою, новими меблями, тривало оформлення класів. Ми приносили з дому красиві вазони, адже наша школа мала бути найкрасивішою!
На той час школа вирізнялася суворою дисципліною — і не дивно, адже потрібно було якось направити у корисне русло вируючу молоду енергію більш як 1000 її вихованців! Чемність, вихованість, дотримання шкільних традицій, охайний зовнішній вигляд вимагалися і заохочувалися завжди.
До вчителів ставилися тільки з повагою та чемно — це теж один із критеріїв «людини розумної», та й, власне, наші вчителі завжди заслуговували на повагу. Класний керівник Надія Григорівна Цапліна — талановитий вчитель української мови та літератури — вона вміла згуртувати і повести за собою клас. З самих перших років ми полюбили цю вчительку і неначе змагалися один з одним за її увагу, визнання, схвалення. Ми разом їздили на різноманітні екскурсії, ходили в походи, влаштовували у класі різні тематичні вечори. Вона, наче мама, хвилювалася за кожного, допомагала «підтягнути» оцінки, вирішити якісь проблемні питання, в тому числі — знайти спільну мову з батьками у разі того чи іншого підліткового непорозуміння чи конфлікту. Ця вчителька дуже багато часу віддавала класу, школі, багато своєї душі вкладала в улюблену справу, і учні завжди відповідали їй взаємністю.
Окремо хотілося б згадати особливо теплим словом наших вчителів російської мови та літератури. Насамперед, це — Руслан Созонтович Хрильов та його дружина Лілія Андріївна — їх уроки були не просто цікавими, а захоплюючими! Це було абсолютно нове викладання предмету! Руслан Созонтович міг поставити «відмінно» вже тільки за власний оригінальний погляд на ту чи іншу тему, навіть якщо вона зовсім не співпадала з думкою авторів підручника. Він вчив нас самостійно мислити, працювати творчо та креативно. Він вчив нас не лише літературі, а життю, адже у літературних творах ми обговорювали різні ситуації, які згодом моделювали у власне життя.
Працює сьогодні в школі ще одна вчителька — Тамара Василівна Диба, котра свого часу викладала у нас російську мову. Її уроки теж були улюбленими і дуже цікавими. А ще вона привертала до себе дитячі серця щирістю, чуйністю, добротою і душевністю. Ця вчителька, неначе просвітлена зсередини людяністю, могла знайти підхід до кожної дитини, зрозуміти, зарадити і порадити. Вона так і є для всіх нас неначе рідною людиною, скільки б років не минало.
Не можна не згадати і подружжя Шуневичів — Олександра Павловича і Зою Акимівну, — котрі своєю щирістю і чуйним ставленням як до колег, так і до учнів, заслужили неабиякий авторитет та назавжди вписали свої імена в історію рідної школи.
Запам’яталися уроки історії та уроки хімії — Лариса Євгенівна Большакова і Тамара Миколаївна Сальчук, — котрі також проходили наче на одному подиху, адже ці вчителі вміли так цікаво подавати теми, що байдужих та неуважних у класі практично не залишалося. І вже сьогодні я розумію, що потрібно мати неабиякий талант та докласти чимало праці для того, аби так зацікавлювати своїм предметом.
До уроків готувалися і хвилювалися, аби отримати достойні оцінки за свої знання, а ось вечори відпочинку також пам’ятні тим, що була не лише музика, а й захоплююча розважальна програма, кожен клас намагався подати такий захід якнайцікавіше. Тут — знайомилися, тут вперше тріпотіли вії від того, що з тобою танцює дівчина чи хлопець, до яких не наважувалися підійти просто так, а музика — вона всіх об’єднувала.
Коли школа випускала нас у світ, то на очах стояли сльози, адже минав такий цікавий та незабутній період твого життя, куди, здавалося, вже ніколи не повернутися. Однак ми повернулися сюди вже у своїх дітях — щодня переживаємо з ними те ж, що було колись із нами, в тій же школі. Тому можна нині не тільки привітати рідну школу з прекрасним ювілеєм і побажати їй всіляких гараздів, а й посміхнутися та сказати: життя продовжується!