Коли в Кикові почули про те, що тут збираються встановлювати антену мобільного зв’язку, то думки з цього приводу у селян розділилися: хтось радів, що нарешті можна буде нормально розмовляти по мобільному, а хтось скрушно хитав головою: «Не можна, мовляв, так близько до села ту антену ставити, бо хтозна, як вона на людей впливає, різне з цього приводу пишуть та говорять». І незабаром скептики отримали «козир», яким і досі підтверджують власну теорію неоднозначного впливу випромінювання мобільного зв’язку на людський організм. Серед киківчан раптом з’явилася феноменальна людина і навіть більше — ціла феноменальна родина! І саме про це — наш наступний репортаж.
Вже сутеніло, коли ми дісталися Кикови. Надвечір вулиці села пустіють, і тільки в дворах ще де-не-де брязкають відра, подає голос худоба та ліниво перегавкуються сторожові пси. Кикова має ще й ту особливість, що центральна вулиця тут простягається від автотраси і аж до самісінького берега Случі, а це — кілометрів зо п’ять. І на всьому цьому шляху ми не зустріли жодного перехожого, а в будинках вже засвітилися веселі вогники. Коли нарешті спинилися біля потрібного обійстя, то відразу звернули увагу на те, що неподалік, метрів за 200, дійсно височіє та сама вишка мобільного зв’язку, яка свого часу викликала стільки пересудів. Та й досі ще селяни, збираючись невеликими гуртами коло магазину чи сільради, кивають у той бік головою — комусь голова болить, комусь ноги крутить саме з тих пір, як з’явилася над селом висотна антена. Так воно насправді чи ні, — судити не будемо, хай свою оцінку дають фахівці. Ми ж зупинилися наприкінці вулиці, і назустріч нам вийшов худорлявий усміхнений чоловік років сорока, привітно кивнув і поцікавився — з якого приводу і хто це приїхав. В газету про мене писати будете? Ні, ні, що там писати, не треба і не починайте. І тільки коли дізнався, що спеціально їхали до нього з міста, — погодився розповісти про те, які дивні речі почали з ним, дружиною і сином траплятися останнім часом.
Деркачі — звичайна сільська родина, в якій виховується троє дітей. Старші сини вже навчаються у вузах, а найменший, Вадим, ходить до третього класу школи. Його батько, ­Валентин, ось що нам розповів:
— Це трапилося десь півроку тому. Саме вийшов із ванної кімнати, одягаюся, і помічаю, що одяг мій аж тріщить — ­такий наелектризований, просто іскри сипляться.­ Дай, думаю, залізну ложечку до себе притулю — що з того буде? А вона, як прилипла до тіла! Тоді вже мій малий почав виделки, ложки і черпаки на мене навішувати — більше двадцяти їх до тіла, неначе приклеїлося. Спробували на дружині — так само тримаються, і на малому — теж. А от, як старші сини приїхали, то на їх тілі вже не трималися. Що воно за чудасія — сам не знаю. Чи не щодня повторюю експеримент — і щодня вдається. Поцікавився у знайомого лікаря — що воно таке, а лікар каже, що медицині знайомі такі феномени «людини-магніта», а пояснення в науці їм поки що немає.
Валентин на наше прохання продемонстрував свої «магнетичні» можливості. Цікаво тільки, що, як хвилювався на початку, то ложки з вилками гірше тримались, а як заспокоївся, — ну неначе приклеєні! Вадимчик просто у нас на очах приліплював до татового та свого тіла різні залізні предмети. «А в школі про свої можливості розповідаєш?» — цікавимося. Хлопчина знизує плечима: «Тільки деяким найближчим друзям сказав — не повірили, то довелося показати. Так дивувалися! І вже хоч-не-хоч, а повірили!».
За тим всім сонно спостерігав, пригрівшись біля теплої грубки, здоровенний красивий сірий кіт — мабуть, йому такі експерименти вже не дивина. Колись мале кошеня господиня Ірина принесла з лісу додому, і за три роки з дикого і зляканого малого виріс ось такий пухнастий красень. Певно, він має власну думку з приводу того, що ж таке трапилося з його господарями, чому до них прилипають ложки з виделками, і що стало тому причиною. Проте — мовчить і лише загадково муркоче у свої пухнасті котячі вуса — диво, мовляв. Що ж, і для офіційної науки люди-магніти так і залишаються досі нерозгаданою загадкою. І чи має до того відношення випромінювання антени мобільного зв’язку, котру втулили селянам ледве не на городі, теж поки що, на жаль, загадкою і залишиться.