Сиджу. Рибу ловлю. Щоправда, тільки закинув. Стежу за поплавком.
Аж раптом позаду — гул двигуна авто. За хвилю зашуміло, закричало, заверещало, зареготало…
Здогадався: на луки приїхали ментальні дослідники місцевості.
А в мене не бере. Риба. Мабуть, теж там у своїй водній стихії гуляє.
Досадно.
Несподівано затріщав лозняк. Із заростей вийшла людська істота. Синьоноса, неголена, в пожованому одязі. Одне слово, ярий борець із тверезістю. Спочатку підпилий молодик щось промугикав, а потім спитав:
— З-закурить дай.
— Не дам,— кажу.
Інакше організований витріщився:
— Ч-чому?
— Бо не курю.
— Больной?
— Навпаки.
Індивіда з галасливої компанії раптом знудило, і він почвалав до верби, щоб здійснити незаплановане відторгнення останньої спожитої їжі.
Поки я дивився на поплавок, невдаха зник з поля зору. Але за кілька хвилин знову затріщали кущі і з них вийшов ще один загублений у просторі. Молодик з проблемним обличчям поцікавився:
— Нікого не бачили?
— Бачив, — одказую.
— Куди пішов?
— Туди.
— А закурить є?
— Скурив уже!
— Кепсько. Ну, я пішов.
— Щасливої дороги!
Риба наче заснула. Нудьгую. Аж позаду: тріськ-тріськ! Обер­таюсь — жінка. Чи дівчина? Не розбереш. Обшарпана, розпатлана… Явно з підмоченою репутацією.
— О! Який красунчик! — підступила ближче до мене. — А пацанов тут не бачив? Та ти й сам пацан нічого! Закурить є? — наостанок спитала економічно непідготовлена.
— Немає, — кажу, — «пацани» забрали.
— От свині! А я так курити хочу-у-у.
І до мене своїм тілом хоче притиснутися. Я відсторонююся. На кущі киваю:
— «Пацани» туди пішли. Курити. Йди до них.
— Фу, який!
Тільки стурбована сексуальною залежністю особа випарувалася, як біля моїх поплавків випірнуло якесь чудовисько. Чи то в масці, чи то в протигазі. Але вибачилося:
— Прасті, мужик. Ракі лавлю. Тут пєщер многа. Закурить єсть?
— Раки скурили…
Раколов зник під водою.
Збираю вудки. Чухраю додому. Дружина Ніна, певно, обід уже приготувала.
Проте, на луках спиняюся. Якесь сопливе дівчисько на іномарці вчиться кататися. Кружляє навколо багаття. Авто то підстрибує, то пірнає. Кротовиння у всі боки летить. Їй з вереском аплодують любителі екстрима.
Тут до мене підчовгав блідий, але з палаючими очима, шпінгалет. Мабуть, теж прагнув спілкування. Тож, дихнувши на мене мимовільними пахощами, безпардонно спитав:
— Дядь, чьото спаймал?
— Ні, не «спаймал», — відказую.
Вертикально обмежений не повірив:
— Нє врі, дя. Дай пару рибінок на уху, а.
— Можу вудку дати. Черв’ячків.
— То нє паймал? Закуріть дай.
Мені захотілося заволати. Проте, запропонував анатомічно компактному:
— Пішли до магазину. Куплю цигарок.
Хлопак з регіону заперечливо покрутив головою:
— Нє-а, пєшодрала не пойду. Счас тачкой махньом.
— Жду на узліссі.
Не знаю, чи під’їжджав хто до узлісся. Але якщо і під’їжджав, то я, мабуть, у той час був уже вдома.
Ну й рибалка!
Двері відчинила дружина. А я й бовкни:
— Ніно, дай закурить…