На вулиці — спека. Друга половина липня.
Ввечері Петро Половчик із сусідом Василем Приходьком сиділи на лавці під липою. Пили вино.
До них підчовгав набридливий Григорій Прихопило. Попросив:
— Хлопці, дайте закурити.
— Коли свої матимеш? — уїдливо кинув Петро.
Григорій Прихопило винувато здвигнув плечима. Відтак перевів погляд на пляшку з пійлом. Потім, проковтнувши слинку, кивнув на пляшку:
— Може, дасте ковток?
І знову Петро:
— А два не хочеш?
Григорій Прихопило вдоволено блиснув зубами.
— Ги-ги! Можна і два!
Стоїть. Чекає. Ні ковтка, ні два…
— Ковтнуть дайте.
— От, нахаба!
— То хоч закурить…
— Іди звідси!
— А докурить?.. Ну, то ковтнуть…
— А по голові?
Петро Половчик пляшку поставив на лавку. Потягнувся до пачки з цигарками. Пригостив Василя Приходька.
Хлопці прикурили. Задиміли, мов димарі.
Григорій же топчеться на місці, наче глину місить. Знову слинку ковтає. Аж раптом — плиг до лавки, хап пляшку з бормотухою — і ходу! До будинку Леоніда Євроха. Мабуть, для того, щоб там заховатися і допити вино.
Однак хлопці кинулися навздогін. Ускочили до хати і вирвали з Григорієвих рук дорогоцінний напій.
— Ти що, пришелепок, зовсім страх утратив?! — заревів Петро.
А Василь у цю мить, мовчки, заїхав кулаком у Прихопилову пику. Григорій беркицьнувся на підлогу. І на додаток — отримав копняка від Петра Половчика.
— Ідіот!
Потім хлопці знову почухрали під липу продовжувати приємне заняття.
— Ти б, Гришо, заховався, — сказав господар будинку, Леонід Єврох. — Це ще не кінець. Я їх знаю: зараз пляшку доцмулять, повернуться і знову на твоїй фізіономії пейзажі малюватимуть.
Григорій Прихопило послухався сусіда. Пішов у другу кімнату і схоронився за шафою.
Як і передбачав Леонід Єврох, ті баламути таки повернулися.
— Гришка де? — одразу з порогу спитав Петро Половчик.
Леонід Єврох кивнув убік:
— Вистрибнув через вікно і дав драла.
Єврохові не повірили.
— Не брешеш? — пильно подививсь у Леонідові очі Половчик.
— Навіщо це мені?
Але мовчун Василь Приходько вже ступив у другу кімнату. За шафою знайшов білого, як стінка вимащена вапном, Григорія Прихопила.
— Петю! — гукнув Василь приятелеві. — Гришка тут! А Льонька нікчема. Будемо бити.
Почався вселенський мордобій. Літало по хаті пір’я, літали стільці і стільчики, літали посуд і відра… Одне слово, все, що потрапляло під руки.
Хтозна, чим би це все закінчилося, якби в хату не ввійшла Леонідова мати. Переступила поріг і, вирячившись, навхрест склала руки на грудях:
— Бо-о-о-о-же-е! Що за чорти вскочили-и до хати-и?!
А коли жінка розгледіла «чортів», то схопилася за коцюбку.
«Нечисту силу» з оселі наче вітром здуло.
Потім стара Єврошиха викликала міліцію. В результаті її вмілих профілактичних заходів обидві сторони пішли на мирову. Тим паче Петро Половчик і Василь Приходько пообіцяли відшкодувати збитки.

Був пізній вечір. До хати Григорія Прихопила несподівано заявилися Петро Половчик і Василь Приходько.
У думці Григорій пошкодував, що забув закрити вхідні двері на защібку. Проте сусіди прийшли з добрими намірами.
— Гришо, — сказав Петро. — Купи приймач. Новий. «Наше радіо» слухатимеш.
Прихопило скривився, почухав за вухом.
— У мене є, — коротко відказав.
— Ти казав, що зламалося.
— Ну...
— Бери! Не пошкодуєш. Тим більше, в тебе гроші завелися…
У Григорія і справді з’явилися грошенята. Халтуру одну зробив.
— То що, по руках?
— А скільки хочете за нього?
— Тридцятку.
— Та він стільки в магазині коштує!
— Ти що, з дуба впав?!
— В магазині — вже шістдесят він.
Прихопило трохи подумав. Потім підвівся і з кишені курточки, що висіла на спинці стільця, дістав солідну пачечку банкнот. Відрахував потрібну суму і простягнув її Петрові. У того аж очі загорілися. Було схоже, що Половчика не стільки цікавила тепер угода з приймачем, як Григорієві гроші.
— А мати де? — примружившись, поцікавився Петро.
— До сестри поїхала, — простодушно відказав Прихопило, — в Іванівку.
Отримавши гроші, хлопаки пішли. А десь через годину, коли Григорій закрився на защібку, у двері постукали.
— Відкрий!
Прихопило по голосах упізнав, хто за дверима.
— Я вже спати лягаю. Що треба?
— Поговорити.
— Завтра прийдете.
— Відкрий, гад!
— І не подумаю.
У двері загупали ногами. Гатили довго, але Григорій не відчинив.
Бехати перестали. Прихопило чув, що поганці про щось домовляються. А за якусь хвилю задзвеніло скло і затріщала віконна рама.
Григорій схопив рогача, який чомусь опинився під рукою. Став напоготові.
Першим у вікно заліз Василь Приходько. По спині вдарити його не вдалося. Вивернувся, гаспид, і гепнув кулаком Григорія в обличчя. Той упав на підлогу.
Саме в цю мить у вікно ввалився Петро Половчик. Григорія, матюкаючись, почали бити. Нещасний був приголомшений і розгублений. Думав, що це останні хвилини його життя. Не відчув навіть, як з кишені випала пачечка банкнот.
— Ну, що з ним робитимемо? — спитав Петро у свого спільника. — Якщо лишити все, як є, він точно міліцію викличе.
— Давай його до мене, — облобизався Приходько. — А там видно буде.
Григорія підхопили під руки і потягли до веранди.
Прихопило завив.
— Цить, падло! — зикнув Приходько, показуючи перед Григорієвими очима чималенького ножа. — Ще один звук — і кадик переріжу!
Прихопила закрили у комірчині.
Після того Петро Половчик почав переконував друга:
— Треба його вбити і закопати.
Помовчавши, Василь Приходько заперечливо захитав головою:
— Все одно знайдуть.
Григорій чув цю розмову. Перелякавшись, що його вб’ють, він ногою вибив невелике віконце і, з силою вибравшись надвір, дав дьору. А наступного дня Прихопило написав заяву до міліції.

Перед обідом до Василя Приходька прийшов Петро Половчик. Поставив на стіл пляшку із самогоном.
— Похмелимося?
Василь мовчки дістав з-під столу і свою пляшку з оковитою.
— Оце діло! — вдоволено потер долоні Половчик.
Коли випили по першій, Петро, пересмикнувши верхньою опуклою губою, мовив:
— Гришка на мирову не йде.
— Не йде, — зітхнув Василь.
— І гроші пообіцяли віддати.
— А заяву не забирає. Треба йти до нього.
— Навіщо?
— Мирову запить.
…Григорій Прихопило не дуже-то й здивувався гостям. Наче чекав на них.
Петро одразу на стіл поставив пляшку. Відтак скосив погляд на Оксану, Григорієву пасію.
— Давай, Гришо, закуску. Поговоримо, як нормальні сусіди.
Григорій здався. Випити хотілося. До них приєдналася й Оксана.
Потім Петро ще бігав за гіркою. А коли його добряче розвезло, він почав чіплятися до Оксани.
— Вийдемо надвір.
Молода жінка вильнула хвостом:
— Для чого?
— А ти не здогадуєшся?
Оксана зиркнула вбік Григорія.
— Побачить.
— Він уже п’яний.
— Не зовсім.
Прихопило таки побачив. Підвівся з-за столу і, коливаючись, підійшов до голубків.
— Оксано, ти чого біля дверей? З ним?
— Та так, Гришечко. Балакаємо. Про те, про се. А ти що подумав?
— Що подумав, те й подумав. Усе. Всі по домах. Я сказав!
На диво, розійшлися без мордобою.
Проте вранці Петро Половчик із пляшкою зеленого змія знову заявився до Григорія Прихопила.
Всі сіли за стіл. Чавив «сушняк».
Після другої прийшов Василь Приходько. І також із пляшкою сивухи.
Пиятика продовжилася.
Василя швидко розібрало і він пішов морити сон у веранду.
Григорій помчав ще за пляшкою.
Оксана ж, скориставшись моментом, повела звабливим оком і рушила до кімнати. Петро — за нею.
Прихопило застав їх в обнімку, напівроздягнених.
— Ах ви, плюгавці такі!..
І понеслося.
Ситуацію врятувала мати Григорія, котра несподівано повернулася від сестри. Вона одразу схопила рогача і почала ним так орудувати, наче вправний гладіатор.
Дісталося всім: і Половчику, і Оксані, і, навіть, сплячому Приходьку. Останньому припало найбільше. Довелося викликати «швидку», щоб тому залатати голову.
Тепер міліції роботи додалося. Розглядається ще й заява Василя Приходька, котрого «майже смертельно побила сатрапка-баба Марія».
Чим закінчиться ця історія, нам поки невідомо. Але навряд, що через такий «дріб’язок» хлопці вгамуються.