Вона любить польові квіти й пухнастих котенят, а під її довгим хвилястим волоссям ховаються погони капітана міліції. Якось не одразу віриться у те, що ця привітна, романтична і тендітна дівчина вже не один рік працює експертом-криміналістом, маючи справу зі злочинами і трупами. Звісно, вона могла працювати вчителем хімії та біології за першою освітою, втім Світлана ЧЕРНИШ обрала інший шлях у житті.
— Світлано, ти працюєш у секторі техніко-криміналістичного забезпечення міліції, де навіть одна назва вже звучить не «по-жіночому». Чому обрала настільки серйозну професію?
— У мене був такий вибір після педагогічного університету: або працювати за направленням у сільській глибинці, куди автобуси навіть не ходять, або шукати іншу роботу. Неподалік від нашого вузу знаходилося управління МВС у Житомирі, мені часто доводилося бачити людей у міліцейській формі. Подумки ловила себе на думці, що ця робота — цікава, не для «протирання штанів». А коли працювати у рідному Червоноармійську за спеціальністю не вдалося, бо не було місць у школі, то вирішила спробувати себе таки у органах. Закінчила школу міліції, стажувалася у Житомирі, навчалася проведенню експертизи у Львові. Ось уже сім років працюю у міліції.
— Наскільки важко було тобі зробити крок від шкільної дошки у бік розслідування кримінальних справ?
— Велике значення має те, хто допомагає тобі робити перші кроки у професії. Тому з вдячністю згадую свого першого начальника і вчителя Анатолія Петровича Ващенка. Щоправда, коли я вперше прийшла, він мені «з порогу» сказав, що жінкам у міліції не місце і показав фотографію ДТП, на якій було багато крові, трупів і понівечених автівок… Очевидно, я ту перевірку пройшла, хоч і було моторошно від такого «початку».
— Що саме входить у твої обов’язки експерта-криміналіста?
— Беру участь у розслідуванні усіх злочинів криміногенного характеру: вбивства, пограбування, розбої, крадіжки, суїциди, тілесні ушкодження, згвалтування, операції із наркотиками.
— Відверто кажучи, це робота не для слабкодухих… Трупи вночі не сняться?
— По-різному було, але з часом звикаєш. Звісно, не можна звикнути хіба що до реакції рідних, особливо батьків, коли з життя йде дитина, — через вбивство, хворобу, ДТП, суїцид тощо. Коли розумієш, що попереду стільки всього було, і ось усе закінчилося для цієї людини. Ось це морально важко пережити. Або коли бачиш відчай стареньких, котрих обікрали. Уявіть, людина відкладала собі «на чорний день» чесно зароблену пенсію, щоб її належно поховали, і в один момент, повіривши нечесним на руку «ділкам», нічого немає. Тоді доводиться заспокоювати, пояснювати, виступати у ролі не лише експерта-криміналіста, а й психолога.
Моя робота — максимально зібрати слідчу інформацію або докази, що залишив на місці пригоди злочинець. Доводиться виїжджати у складі оперативної групи не лише вдень, а й вночі, у дощ, сніг та мороз — за будь-якої погоди працювати у різних умовах. Крім того, добові чергування виснажують. Не дивно, що якось наснилося, що я померла, а експерти визначають скільки часу минуло з моменту моєї смерті… (сміється — авт.)
— «Веселий» сон, нічого не скажеш. Світлано, останніми роками дуже популярними у нас є серіали, де слідство ведуть жінки. Пригадуєш, «Каменська» з Оленою Яковлєвою, «Таємниці слідства» з Анною Ковальчук… А як спеціалісти дивляться подібні фільми? Там багато неправди?
— Найчастіше там багато фантастики. Цікаво, що люди сприймають усе реально. Часом кажуть: «Як це ви не можете зняти відбитки? У кіно можуть…» Натомість у кіно не показують, наприклад, що є поверхні, на яких не залишаються відбитки. У житті усе набагато реалістичніше.
Чесно кажучи, я рідко дивлюся подібне кіно, намагаюся максимально відпочити від роботи. Краще перегляну якусь легку комедію без насильства чи передачу про природу або почитаю хорошу книгу. Погоджуюся, що занадто багато жорстокості на телеекранах і у пресі, і це до добра не призводить. Бо коли дитині постійно показують вбивства по телевізору, то рано чи пізно вона починає сприймати це як щось «у порядку речей». Натомість аналізувати, мислити сьогодні не вчать — усе на поверхні, в Інтернеті. А колись у школі учням задавали величезні списки літератури на літо, не було часу побігати надворі. А тепер, будь ласка, сучасні засоби комунікації, комп’ютерні ігри із насильством і так мало для душі. Тому росте злочинність, тому світ стає жорстокішим.
— Батьки як ставляться до роботи доньки?
— Тато пишається, а мама переживає. Часу на особисте життя залишається дуже мало. Дуже тішуся, коли вдається піти у відпустку влітку — тоді з батьками і друзями подобається проводити час на природі. А ще якось я хотіла стрибнути з парашутом, вже навіть організувала усе. То батько сказав: «Якщо зламаєш ногу, — додому не приходь!» (сміється — авт.)
— Чесно кажучи, я здивована, що у такої дівчини, як ти, немає власної сім’ї. Куди, цікаво, дивляться чоловіки?! Світлано, а про що ти мрієш?
— Мрію зустріти свою другу половинку і народити для початку одну дитину, а там побачимо. А ще побувати в інших країнах, побачити світ. У мене брат працює у Данії, наскільки відрізняється там менталітет людей, поводження, рівень життя…
— Тобто ти поїхала би жити за кордон, якщо би з’явилася така можливість?
— Ні, я вважаю, що свідома і розумна молодь потрібна тут, в Україні. Хто ж, як не ми, буде намагатися робити це життя кращим?
— Ну що ж, Світлано, здійс­нення мрій тобі! Дякую за розмову.