ЧУДОВИЙ ВЕЧІР. ЯК І НЕ БУЛО…
Того дня Надія прийшла перевідати сестру.
Поліна саме вечеряла. Проте родичці зраділа:
— Давно щось не заходила! Сідай до столу.
Господарка оселі поставила на стіл пляшку.
— А чого бідувати! — мовила весело. — Вечір он який чудовий! Наллємо — та й вип’ємо! А вороженькам не дамо!
Жінки захихотіли.
Тут двері рипнули. Повернувся з прогулянки син Поліни.
А на столі горілка ще є, закуска ж закінчилася.
— Ігорку! — гукнула тітка Надія хлопцю. — А ходи-но сюди!
— Що треба? — буркнув парубок, помітивши на столі пляшку з оковитою. — Знову квасите?
— Не «квасимо», — скривившись, зауважила тітка, — а культурно проводимо дозвілля!
Мати мовчала. Знала, що син, коли бачить подібні застілля, то готовий усім пики натовкти. Та й тітку він страшенно не любив. Бо та, як уже сяде за стіл, то не підведеться, доки їй чорти ввижатися не почнуть.
Зате невгамовною була тітка Надія. Як завше, в ролі ментора виступила:
— Негарно так з дорослими. Тим більше, матері, тітці такі словечка закидати. Негарно. — А відтак додала. — Ліпше нам закуски якої приготуй. Мати говорила, що в холодильнику пельмені є. Зварив би.
— Вам треба — то й варіть! — гаркнув Ігор.
— Надю, — зрештою озвалася Поліна. — Облиш його. Я сама щось придумаю. Хлопець втомився. Відпочити хоче.
Гостя реготнула.
— Мабуть, вагони розвантажував! — підпустила шпильку тітка. — Що, руки повідпадають, коли рідній матері і рідній тітці… — Жінка раптом запнулася. Певно, загубила думку. Тому й дорікнула небожу. — Ніякої поваги! Он який вимахав! А лобур з лобуряк!
Останні слова тітки зачепили Ігоря за живе. Розлючено крикнув:
— Алкашка!
— Лобуряка! — як мала дитина вторувала гостя.
Хлопець аж закипів:
— Геть з хати!
Тітка у відповідь тицьнула дулю. Однак після цього схаменутися не встигла, як упала на підлогу з проламаною головою. Це племінник, не витримавши зухвалої напористості родички, розламав на її голові стілець.
— Що ти, сину, накоїв? — тільки й спромоглася вичавити мати.

На щастя, лікарі, котрих викликав сам же Ігор, життя тітці Надії врятували. Проте після операції, коли працівники міліції запитали, що з нею трапилося того нещасливого дня, жінка відповіла, що нічого не пам’ятає. Навіть не впізнала своєї сестри Поліни, коли та прийшла її перевідати до лікарні.
Одне слово, щось із пам’яттю тітки Надії трапилося…
Слідство по цій справі ще триває, й Ігоря періодично викликають на допити.
ДАМОЧКА-СТРИБУХА
Степан жив самотньо. Після того, як померла дружина, запив.
Якось його приятель сказав:
— Хочеш, познайомлю тебе із видною дамочкою?
Степан поцікавився:
— Не стара хоч?
— Та, як і тобі — тридцять п’ять.
— Гарна?
— Ну, не міс-красуня, але нічогенька!
— А давай! Знайом!..
Степан закохався, перестав пити. Пара якийсь час жила разом. Та згодом жінка вирішила повернутися до свого колишнього чоловіка, хоча новий чоловік пропонував їй одружитися. Степан вирішив не складати зброю. Він дізнався, де живе його суперник. Для хоробрості випив грамів двісті оковитої і пізно ввечері пішов повертати жінку.
Двері в помешкання Степанові ніхто не відчинив. Він розбив скло і через вікно заліз у будинок.
А тут і його господар з рушницею стоїть.
— Я не став у тебе відразу стріляти. Ніна сказала хто ти. Ну, і що треба?
— Я прийшов по Ніну.
— Дарма прийшов, — озвалася Ніна, виходячи з другої кімнати. — Хоча не прийшов, а ввірвався з погромом!
Степан оскалився:
— А, дамочка-стрибуха! Ну і що ти знайшла в цьому дідуганові?
«Дідуган» звів курки на рушниці.
— Ще одне хамське словечко і — пальну!
— Ніно, — Степан зробив крок в її напрямку. — Повернися. Я не можу без тебе. Ти, як пішла… Ніби я в безодню яку потрапив. Жити не хочеться. Прошу, повернися. Ну не можу я без тебе!
— А я не можу без нього, — Ніна кивнула на чоловіка зі зброєю. — А з тобою, Стьопо, я зрозуміла, що ми не пара. Нічого в нас не буде. Йди.
Степан враз наїжачився.
— Без тебе нікуди не піду! Ти його боїшся? Він ­примусом тебе повернув?
— Дурненький ти, Стьопо.
Аж тут Степан зненацька кинувся на «дідугана». Та пролунав постріл…

Степана доправили до лікарні. Як з’ясувалося, життєво важливі органи зачеплені не були. Тож, йому неабияк пощастило. А може, «дідуган» зовсім і не хотів позбавляти його життя, а так, підстрелити трохи. Щоб дистанцію тримав…
Однак ще не все закінчилося. На даний час слідчі встановлюють ступінь вини кожного учасника цього любовного трикутника.
НЕДОВГО МУЗИКА ГРАЛА…
Сутеніло. Спочатку Юрій вештався на території базару, а потім спрямував свої стопи в напрямку центру. Неподалік від автозаправки він зустрів свого давнього знайомого Петра. Той був з дівчиною.
Привіталися. Відтак Юрій кивнув убік дамочки:
— Десь я її вже бачив.
— Наша, городничанка! — здивовано відказав Петро. — Людмила.
— Ясно. — Затупцював Юрій, а відтак поцікавився. — Куди йдете?
— В магазин. По цигарки.
Юрій запропонував:
— Може, вмажемо?
Петро смикнув плечима.
— Я не проти.
Уся трійця і так уже була напідпитку. Однак купили ще одну пляшку горілки і втрьох закрокували вздовж високої загорожі колишнього фарфорового заводу.
Не доходячи до автозаправочної станції з півсотні метрів, Петро зупинився.
— Де пить-то будемо?
— А давай тут! — заусміхався Юрій. — Чого волинку тягнути!
Пили з горла. Людмила також. Розвозити почало більше. Говорили про всяку всячину. Потім Петро, ніби з іронією, сказав Юрію:
— Ти раніше із зони вийшов.
— Є таке, — кивнув Юрій. — А що?
— Та я чув, що раніше тебе відпустили через те…
— Ну, чого ти замовк? Заїло?
— Через те, що стукачом був.
— Ти чого, діляга з перловки!? — раптом заревів Юрій. — Та я тебе…
Далі вже мовчки заїхав кулаком Петрові у щелепу. Потім ще раз. А затим удари посипалися градом. Юрій гамселив кривдника, вже не розбираючи куди. Бив доти, доки той не звалився на землю і не затих.
Затим Юрій потер долоні, ніби струшуючи з них пил. А відтак промовивши: «Недовго музика іграла, недовго фраєр танцював!», пішов у напрямку центру.
Людмила весь час стояла осторонь і зі страхом спостерігала за жахливою картиною. Коли ж Юрій пішов, то вона кинулася до Петра. Той дихав, був весь у крові. Спромоглася підняти хлопця. Вдалося. Навіть притягла його додому. Під ранок Петрові зробилося зле. Викликали «швидку» і його доправили до лікарні. Юрій постарався на славу, спричинивши приятелеві струс мозку, крововилив під мозкову оболонку, ряд саден, синців. Проте лікарі Петра виходили.
А незабаром відбувся суд. Юрій отримав п’ять років позбавлення волі.