У холі гуртожитку стояли двоє учнів училища (двоє Олександрів) і майстер навчального закладу Іван Олександрович.
Час був уже пізній. Хлопці і викладач жваво щось обговорювали.
Вахтерка їм зауважила:
— Ну чого розкричалися?! — І наче пожартувала. — До дівчат збираєтеся?
— Аякже! — усміхнувся майстер і додав: — Може, з нами підете?
— Я своє вже відбігала, — відказала жінка. — А ви трохи тихіше!
— Гаразд, гаразд. Уже йдемо.

Двоє невідомих стояли біля дерева і, позиркуючи на вікна гуртожитку, між собою перешіптувалися.
— Бухнуть би десь, — сказав один з них.
Другий, хмикнувши, відказав:
— У кишені пусто.
— І в мене нуль. Може, до дівчат нагрянемо?
— І що це дасть?
— Що, що? Щось зметикуємо.
— З ними не дуже зметикуєш. Це вони чекають, щоб ми розкошелилися. Хіба не так?
— Тихо!
— Що?
— Он повзе якась шмара.
— Старувата.
— Я про інше.
— Про що?
Молодики перезирнулися.
Перший мовив:
— Ти зі мною?
— А з ким же?
— Ну от, як хочеш дуже бухнути, то слухай мене уважно…

Лариса Іванівна поверталася з роботи. Проходячи повз гуртожиток, задзвонив її мобільний телефон.
— Слухаю, — почувся зна­йомий голос у слухавці.
— Це Лариса.
— Та чую, чую! Ти зараз де?
— Уже поруч, Тамаро. майже біля тебе.
— То давай швидше, чекаю.
— Ой!..
— Алло! Ларисо! Що трапилося?! Ларисо…
Однак Лариса Іванівна подругу вже не чула. Хтось сильно штовхнув її в спину і вирвав із рук сумочку. Жінка впала на сніг і помітила двох чоловіків, котрі бігли за ріг гуртожитку. І все зрозуміла.
— Люди! — закричала щосили. — Хто-небудь! Віддайте сумку! Допоможіть!

Про допомогу почула і Тамара, оскільки працював мобільний телефон подруги. Збагнувши, що трапилося щось лихе, жінка одразу зателефонувала до міліції.
Крик почули і два Олександри та й Іван Олександрович. Вони вибігли з холу гуртожитку і кинулися до жінки.
— Що трапилося?
— Вирвали сумку… — важко видихнула Лариса Іванівна. — В ту сторону вони побігли.
Вихованці і майстер кинулися за втікачами.
— Перерізайте їм шлях! — скомандував учням Іван Олександрович.

У пізню годину перехожих практично не було. Попереду ж увагу привернув чоловік, котрий швидко біг до проїжджої частини. В руках він тримав предмет, що нагадував жіночу сумочку.
— Он він! — крикнув майстер. — Я за цим, а ви — за другим!
Двом Олександрам двічі повторювати не довелося.
Проте той, за ким вони по­мчали, бігав краще них. Хлопцям довелося подолати чималеньку відстань, мабуть, з кілометр. Зупинилися вже біля занедбаного будинку.
— Він десь тут, — сказав один із парубків. — Зачаївся. Треба все оглянути.
— Темнувато, — відказав другий. — Там щось заворушилося.
— Де?
— Під гілляччям.
— Заходь збоку.
Під галузками і справді хтось ховався.
— Виходь!
Незнайомець стояв, мов сніговик.
— Виходь, тобі сказали!
Той зрештою вибрався з-під засніжених гілляк. І тут-таки кинувся праворуч. Однак хтось із хлопців поставив йому підніжку, і зловмисник повалився на кучугуру снігу.
16-річні вихованці училища миттєво кинулися на харцизяку і скрутили йому руки.
Запитали:
— Де сумочка?
Грабіжник крутнув головою.
— В мене її немає.
— А де вона?
— Це не я виривав її.
— А хто?
— Мій кореш.
— Куди він побіг?
— Не знаю.
— А ти чого втікав?
— Злякався.
— Мабуть, відволікав увагу від свого другана?
Незнайомець промовчав.
— Сашко, я його тримаю міцно. Дзвони до міліції.
«Полонений» сіпнувся, спробував вирватися.
— Стій! — наказав один із юнаків-переслідувачів. — Втекти від нас уже не вийде.

Івану Олександровичу наздогнати головного грабіжника не вдалося. Непогано бігають, розбишаки!
Проте перший затриманий зловмисник зізнався, що його «кореш» є йому родичем і сказав, де той проживає. І вже за кілька годин другий грабіжник також був затриманий і доставлений до відділку. Вилучене майно потерпілої красномовно вказувало на його провину.
Тепер цим грабіжникам загрожує позбавлення волі до 6 років.
А двом Олександрам за сміливість та рішучість керівництво Бердичівського міського відділу міліції вручило подяки та грошову премію, завваживши, що, завдяки юнакам, розкрито злочин та затримано винних у його вчиненні.