ЧУЖИНЦІ
Поверталися з дачі. Потомившись, пленталися грунтовкою до автобусної зупинки.
Дід Петро дещо відстав.
— Ну, плакала, що втомилася, а он як шкребе! — бурк­нув про себе старий, а відтак крикнув. — Ніно! Зачекай-но! Чи без мене збираєшся їхати?
Дружина, перекладаючи з руки в руку важкеньку ношу, й вухом не повела, — не почула, далеко відійшла. І, звісно, першою притюпала на зупинку. Проте не встигла й подих перевести, як поряд загальмувала якась іномарка.
Із салону вибрався на вигляд статечний чоловік середніх літ. Відтак ламаною російською мовою поцікавився:
— Ві мєстная?
Стара мовчки кивнула.
— А как нам пройєхать автастаянка? Іллі авта… как ета?... Ага! Автамастє-ерская! От!
— Вам, добродію, треба їхати цією дорогою, — підказав дід Петро, котрий саме причвалав до зупинки. Притуливши біля ніг сумку з городиною, продов­жив. — Там є і автостоянка, і автосервіс!
— Вот, вот! Сервіс! — зрадів незнайомець. — Правільна! Сервіс!
Потім власник авто нахилився над дверцятами машини і на іноземній мові заговорив зі своїми пасажирами.
Тим часом дід Петро нахилився до своєї дружини і коротко прошепотів їй на вухо:
— Німці. Його звуть Генріх.
ПОЛІГЛОТ ДІД ПЕТРО
Дідові Петрові — майже вісімдесят. Калач тертий. На своєму віку чимало чого перебачив. До того ж, і чужих мов навчився. Розговорився з німцями. З’ясувалося, що ті подорожують нашою країною. Та ось трапилася халепа — авто зламалося і негайно потребує ремонту.
— Коротше так, — резюмував старий. — Їдьте, як я вам говорив. Це недалеко.
Німець несподівано запропонував:
— Хотітє, подвезьом вас город. Место достаточно машина.
— А чого, — дід Петро потайки кивнув своїй половині, — можна й під’їхати! А ви й українську розумієте?
— Нємножко.
В салоні, на задньому сидінні, була жінка з дитиною. Очевидно, дружина німця. До неї підсіла баба Ніна. Дід Петро примостився поряд із водієм-іноземцем. І тут-таки старий ніяково завовтузився.
— Я на щось сів. Вибачте!
— Нічєво! — заусміхався Генріх. — Ето наш документ.
Німець узяв пакунок і передав його своїй дружині. Однак та раптом випустила його і документи розсипалися на долівці. Між ними лежали і кілька товстеньких пачечок валюти.
Дід з бабаю мовчки перезирнулися: мовляв, багатенька сімейка!
ЩЕДРІСТЬ СТАРИХ
Розмова в дорозі пожвавилася. Дід цікавився у подорожуючих про життя в Німеччині, ті ж навпаки — розпитували про Україну.
Наче й подружилися,
Тоді дід Петро запропонував:
— Генріх! А давайте заїдемо до нас на гостину!
— Што ви гаварить?
Старий сказав іншими словами:
— Може, заїдемо до нас у гості? Чи німецькою сказати?
— Я вас понял.
Одне слово, незабаром німці заїхали на подвір’я люб’язних літніх людей.
Пройшли до хати. Баба Ніна одразу заходилася чаклувати біля плити на кухні. Дід Петро показав дорогим гостям, де можна помити руки з дороги.
Саме в цей момент задзвенів мобільний телефон Генріха.
З розмови дід Петро зрозумів, що їхні гості подорожують не самі, а з друзями.
— У нашіх знакоміх горє, — похмуро повідомив німець. — Однаму із ніх дорога стало плохо, і он в больніца попал. Апєрация будєт. Нужни грівни. А у нас толко долари.
— А багато треба? — поцікавився дід Петро.
— Дєсять тисяч!
— Чимало, — замислено мовив старий. — І що робитимете?
— А гдє можно поміняйт долари?
— Мабуть, до райцентру треба їхати. Та ось чи поміняєте…
— Ето плохо.
І тут німець запропонував старому дати йому в борг цю суму, якщо, звичайно, він таку має. Така знайшлася.
— А ми вот для гарантія оставім вам етот конвєрт із доларамі. Ну, ви відєлі в машина.
Дід кивнув.
— За адін час ми вєрньомса. Ми люді чесния.
— Та віримо ми вам, віримо… Стара! Ходи-но сюди! Діло є.
«ІНОЗЕМЦІ ДО НАС НЕ ПОСТУПАЛИ»
Чекали годину… Півтори… Дві…
А німці не поверталися.
Старі захвилювалися.
— Може, і з ними щось трапилося в дорозі? — припустився думки дід Петро.
Баба Ніна мовчки схопила трубку стаціонарного телефону.
— Кому це ти? — спитав чоловік.
— Зачекай! — відмахнулася дружина.
Баба Ніна подзвонила до приймального відділення лікарні. Поцікавилася, чи цього дня не лягали до них іноземці.
— Що ви! — здивувалися на другому кінці дроту. — Ні сьогодні, ні вчора іноземці до нас не поступали.
Баба Ніна зі слухавкою в руках так і сіла на стілець.
— Петю, нас обдурили. Ох, як же ж обдури-и-ли-и…
«ТАМ БУЛИ СПРАВЖНІ ДОЛАРИ»
— Петре Васильовичу, ви ж колишній банківський працівник. Невже не змогли відрізнити справжніх доларів від фальшивих, га? — присоромив діда слідчий.
Старий спробував виправдатися:
— Так там ніби справжні були.
— Де, там?
— У машині. Я вже вам розповідав.
— А ви їх тоді до рук брали?
— Та ні. Але на вигляд…
— Ех-хе-хе, — важко зітхнув працівник правоохоронних органів. Відтак додав. — А якої моделі було авто?
Дід Петро здвигнув плечима.
— Хто його знає. Якась не наша.
— А номер хоч тієї «не нашої» запам’ятали?
— Та хто про те думав? Вони ж культурні люди! Німці!
Слідчий посміхнувся.
— Вони такі німці, як я китаєць!
— Так німецькою ж говорили!
— І ви говорили з ними німецькою. То що тепер?
Дід Петро глибоко замислився. По хвилі мовив:
— То що, виходить, вони…
— Так, шахраї вони, Петре Васильовичу.
— …І тепер наші гроші пропали?
— Ми, звісно шукатимемо. Хоча це дуже складно. Розвелося цього контингенту, хоч греблю гати! А вам, шановні, треба було бути обачнішими. Аферисти тепер, як бачите, навіть вивчають іноземну мову, щоб вдаватися до нових хитрощів.

Пізнє звернення потерпілих до правоохоронців, сумнівна інформація щодо автомобіля, на якому пересувалися шахраї, недостатність їх детальних прикмет ускладнило розшуки злочинців, на яких були зорієнтовані всі наряди міліції, що несли службу того дня. Та, на жаль, на «німців» вийти поки не вдалося, вони, наче крізь землю провалилися. Однак пошуки їх тривають.