Синівською любов’ю сповнене серце співця рідного краю, журналіста, поета Юрія Ковальського. Його дієвий патріотизм близький і зрозумілий своєю людяністю, правдивістю для нашого складного сьогодення.
А щастя моє — це причастя
До праці, до хліба святого
Моєї вітчизни, до правди,
До всього людського,
До материзни…
Поетове зізнання «Поліська земле, ваша милість, візьміть мою кровиночку тепла…» мусить бути взірцем для нас не голослівним, а дієвим.
На стрімкому творчому злеті, 9 червня 1997 року, Митець пішов у вічність. У серцях новоград-волинців його поезія знаходить щедрий грунт для ніжної і благодатної любові до рідної землі, на якій ти живеш. Це чуття глибинного кореня рідного краю, рідної України, що вселяє в тебе справжні людські цінності. Долучаючись до творчості поета, одержуєш велике моральне задоволення, збагачуєш себе духовно, справжнім дарунком стає спілкування з людиною духовно багатою, творчою і непересічною. Поезія має повчальну силу, в ній немає моралізування, нічого закличного, декларативного, трибунно-популістського. Не нав’язливо у розмаїтій тематиці творів зринають достовірні рядки, сокровенний зміст життя, його життя, що вміщує в себе цілий світ.
Читач поринає в них і одержує насолоду від довірливого душевного слова.
Те ніжне слово, як зернину,
Вкладаю в пісню молоду.
З ім’ям господаря людини
Я по своїй землі іду.
Я — Ваша Людина!
Все це, зрозуміло, визначено від природи і проросло з дитинства поетичним даром, даром своїм особливим, ні на кого не схожим, своїм «ковальським». «Покликання! І звідки воно взялося, з якої зернини зросло? Шукаю, радію, неначе дитина, що зіронька в небі зійшла моя. Перший вірш, як перше слово «мама», народивсь, як на траві роса, виспіваними юними устами…».
Запорука успіху митця — безмежна любов до рідного краю, до України: «Моя кохана Україна, без якої нам усім ганьба»; любов до життя: «Я всім своїм єством життя люблю»; любов до людей: «Найпалкіш люблю людину»; любов до сім’ї, з якою йшов по життю: «Закохано кохаюсь»; любов до журналістики, яку вибудовував і жив для неї. Журналістика — це його робота, універсальний рецепт, що допомагав працювати і творити.
«Зміст творчості і зміст кохання — життя мого великий зміст». У журналістиці, якій віддавався сповна, мав величезну можливість простого людського спілкування, яке було необхідністю як у роботі, так і у творчості. Це та криниця, звідки поет черпав своє натхнення. Голос поета линув із чистого народного джерела.
Коли народну пісню чую,
Землі слова і голоси,
Солодкі болі серце стиснуть,
І радість краплею сльози
На віях визирнуть раптово,
Та сам я піснею стаю.

Пливуть думки мої, як хвилі,
А на вустах слова дзвінкі.
Я припадаю до живого джерела
Твоєї невичерпної любові.
А журналістика і поезія для нього стають нероздільні, співпрацюють, доповнюють життєвими матеріалами.
Працюючи відповідальним секретарем, заступником редактора у редакції газети «Лесин край» («Радянський прапор»), редактором газети «Звягель-Інформ», стверджував: «Спочатку треба мати, про що сказати, а вже потім уміти сказати»; «Взагалі, на світі нічого не треба робити поганого. Талант — це робота. Відома істина і вічна». Ось чому до себе ставив найвищі вимоги. «Був цей хлопець щирим до роботи: газетяр, районщик, журналіст».
Опинився в редакції.
Видали паспорт, прописку:
Прописатись повинен всяк літпрацівник.
І з тої пори він газету свою, як колиску,
Колихає, гойдає, ладнає із боку на бік.
«Шукаю рим я поетичних, шукаю перли золоті. Щоб і душа, і серце чисте з народом билося разом. Дивися прямо людям в очі, щоб зір незгасно твій горів. Йдучи дорогами життя, крокуй з піднесеним чолом в робочих лавах урочисто…». На мою думку, Юрій Іванович поєднав у собі такі якості: поетичний дар і вміння цим даром володіти і працювати над собою, досягаючи неперевершеності і неповторності. Ці якості обрам­лені простотою, скромністю, щирістю, добротою, людяністю, що і змушує читача проникнути кожним словом.
Все, що взяв від землі,
Виростає із ніжності добрість,
Із одного коріння — мужність-хоробрість…
Та не можу ні з чим порівняти
Все, що взяв від землі, що дала мені Мати.
Зігрітий материнською любов’ю, ні на мить не полишав своєї любові до матері. Серце щемом зайшлося «…в небі поменшало зір», коли не стало її у земному житті. «Ні, не вмирають матері — їм треба просто відпочити. Мамо моя, матусе, ви біля мене є і нема. Для мене ти жива».
Ніхто не сміє дорікнуть того у бідності душею,
Кого з дитинства чесний
труд зріднив, Як з матір’ю-землею.
Хліб материнський, черствий хліб
Зв’язав з єдиним словом — Мати.
Маю таке переконання, що серед митців нашого краю його поезія, як гроно, позначена особливим горінням. Образно кажучи, творчість поета — це одкровення душі, яка звучить у нас багатоголосою мелодією, що узагальнено називається — життєвим. Геніально-просто, майстерно вкладає свої думки у своєрідну побудову вірша — поет веде читача за собою, викликає на розмову-розповідь і готує до глибокого змісту, який стає головним підсумком в останній строфі. Читач переймається щирою розмовою.
«Живе в селі бабуся Сенька. В’язками з лісу носить хмиз. Своїми силами, старенька, долає щонайтяжчу з криз. Півлісу вже переносила. І де береться тая сила, кінців і краю їй нема. Дивується бабуся Сенька і зачудовує село. Така Вкраїна наша всенька, віддаймо їй своє тепло». Його душа прагнула допомогти людям — це був найшляхетніший смисл любові до свого народу та прагнення бути йому вірним і прислужитися. Напевне, він сам не підозрював, як у ньому сконцентровано океан потенційної сили, яка, власне, називається любов’ю до людей. З усією відповідальністю промовляю: ми збідніли б душевно, коли б не мали такої неоціненної чистоти, прозорої, мудрої поезії. Маючи Божий дар-талант, прагнув цим даром майстерно володіти. Слово для нього було Богом і молитвою: «Устами доторкнутися слова, неначе полум’я купав…». Читати твори варто повільно і вдумливо, вслухаючись і запам’ятовуючи слова, звороти, афоризми, сповнені мовного багатства, «і не встоїть земля без любові; моє серце вашими болями дише; чого ми тут, на цій землі?; якщо хоч раз ти зрадив на віку, — тобі уже не буде виправдання; життя трояндове цвіте і виноградно плодоносить; цей цвіт стократно став би кращим, коли б Людей було більш». Кожне слово точне, легке і до безкінечності ніжне, бо це лірична сповідь поета. Одне-єдине його життя перейшло у Слово і нам передане у спадок. «У слові щирість і покірність. Людська прихильність, доброта. У слові — непохитна вірність. Тож слово серцем пригортай. І не гніви його до скону химерним випадом думок».
Все, що люблю, — хай оживе,
Хай заговорить під руками.
Ніщо повік не розірве
Моє єднання із рядками,
Які лягають на папір
Строкато, збуджено, нервово.
Зерно душі моєї — слово.
Теж має серце, душу, зір.
Мої слова — моя любов,
Це плоть моя, душа і кров,
Якій дано безсмертя жити.
Все, що роблю, — хай оживе.
Незмінним другом поетові була стоголоса симфонія природи, яку тонко відчував, — її мінливу красу і найменші порухи. «Що день — то новина в природі! Яка то радість птича, гожа. Галузка кожна на порі. Повірте, в ній людське щось є. І лиш умостишся зручніше на той поглянуть карнавал, як завмирає все». Мене вражає, як передає синхронність подій у природі й людському житті, які відлунюються одне в одному. Постійно ловиш себе на думці, як митцеві вдавалися такі образи.
Поетове слово надихає до життя, у ньому реальність буття: «Мене не збило на крутих дорогах. В пропащий вир не затягло. Чужа біда збудила серед ночі, і вже до ранку не зімкнути очі. Чужа біда — моя». Ще Сократ сказав: «Ніхто не може всього знати, але прагнути до цього треба». До пошуку істини прагнув Юрій Ковальський, і його поради стануть у пригоді. «Є святість, що святинь миліша: хліб, батько, матір шанувати, аби серцем було тепліше. Нема без святості цієї ні чесних промислів, діянь, служіння варного ідеї».
Поет мав глибоке переконання:
Нас ніхто ніколи не переможе,
Якщо ми будемо ближнього любить.
Подати руку — кожен бо спроможен!
Чому ж з’їдає душу ненависть?
Чужа біда нікому не болить?
Для ворожнечі, ненависті, мсти
Вже місця на землі не відшукати.
Нас добре серце, милосердя мусить розвести.
Життя Юрія Ковальського прожите для людей, а його поезія наводить на роздуми, допомагає гідно поводитись у вирі нинішнього життя.