— Кгм… Алло! Здрастуйте! Ви мене чуєте?
— Чую. А ви хто, власне?
— Толян Цурило.
— Який Цурило?
— Коротше, я на стовпі ваше оголошення прочитав. Номер мобільного. Вівчарка у вас пропадала?
— А ви її знайшли?
— А ви справді дасте дві тисячі премії тому, хто її знайде?
— Винагороди.
— Ну-ну. То дасте?
— Я слова свого дотримуюсь.
— Ясненько. Я її на смітнику знайшов. Бігала там, нещасна.

— Здрастуйте! Приймайте апарат!
— Це не мій апарат! У мене пропала чистопородна німецька вівчарка, а це якась помісь носорога з бульдогом!
— То вона від горя такою стала.
— Ні, свою собаку я знаю.
— Як хочете. Толян Цурило не дурак! Комусь її загонить!

— Алло! У вас собака пропала?
— Вівчарка. Німецька.
— А бульдог не підійде?
— Ні, дякую. Мені вже одного приводили.
— І що?
— Назад повели.
— Дарма-а, дарма-а.
— Це, часом, не Толян Цурило?
— Ні. Колян Закусило. То що?
— До побачення!
— Чао!

— Здрастє!
— Здрастє! Ви хто?
— Васька Рибак.
— Вівчарку знайшли?
— Точно! А ви звідки знаєте?!
— То ж дзвоните!
— А-а. Знайшли, дорогеньку!
— А чого вже у множині відповідаєте?
— А я не один. Нас багато.
— І всі рибалки?
— Точно!
— І ви справді вівчарку знайшли?
— Я знаю… Хлопці кажуть, що схожа. Руда, кудлата, вуха гострі, морда довга. Ми якраз рибу ловили. А вона тут із кущів як вилетить!.. І на нас! Вертка така. Покусала всіх, зараза! Але ми її вхекали. Зараз у мішку сидить.
— Подзвоніть до лікарні.
— А це навіщо?
— Повідомте, що вас скажена лисиця покусала.
— Та невже, щоб я здох?! А я ж казав хлопцям, що в неї морда якась підозріла…

— Дзвоню вам по оголошенню. Я женщина уважна. Все кругом бачу і все кругом читаю. А звуть мене Елеонора Броніславівна.
— Хочете сказати, що ви знайшли мою вівчарку?
— Ох, миленький! Мені-то вже шукати екстремальні історії?! Мені вас просто жаль. А народ зараз… ой! Знайдуть, прикриють…
— То чого ви дзвоните?
— У мене для вас є варіант!
— Який же?
— Уявляєте, Діана моєї подруги Ліночки тройню привела! На одне можете розраховувати. Я договорюся.
— Яка Діана? Яка Ліночка?
— Діана — це болонка, а Ліночка — моя подруга! Тройню, кажу, привела. Такі красунчики! Такі лапочки! О! Про вовка обмовка! Ліночка прибігла! Я вам передзвоню!

— Доброго дня!
— Доброго.
— Я по об’явці. Дві тисячі приготували?
— А як ви знайшли мій дім?
— Світ не без добрих людей!
— А кого ви, чоловіче добрий, привели?
— Вівчарку!
— Я бачу, що не бульдога. Але це не моя.
— Справді?
— На всі сто впевнений! Масть не та.
— Не дивно. Лісами-горами блукала. Голодна довго пропадала. Ось і перепало їй на смик, а ви і вусом не тик-тик!
— Ви поет?
— Відомий… у певних кругах. За півтори візьмете?
— Ні!
— А за тисячу?
— Я на свою собаку чекаю!
— Бачу, з вами каші не звариш! Пішли, Пегасе, додому.

Вівчарка додому придибуляла наступного дня. Змучена, голодна, пошарпана.
— Де ж ти, дурненька, так довго була?! — господар кинувся до свого чотирилапого друга.
Собака також побігла назустріч. Вона то скавучала, то радісно лизала обличчя свого господаря, ніби цим намагалася сказати, що тепер із двору — нікуди ні лапою! Ні-ку-ди!