Василь розплющив очі і обдивився навколо себе. На лавці він сидів один. Не пам’ятає, скільки тут пробув. Який час? Адже перед цим випили чималенько.
Підвівся і, похитуючись, ступив на асфальтівку. Аж раптом просвистіли шини автомобіля, і Василь опинився на узбіччі.
Водій вистрибнув із легковика і підбіг до чоловіка. Схилився над ним. Той дихав. А потім повільно розплющив очі.
Власника іномарки пересмикнуло. Однак поцікавився:
— Живий?
Василь кліпнув очима. Відтак почав підводитися.
— Ти як, мужик? Чого на дорогу виперло? Болить щось?
Василь полапав правий бік, потім голову.
— Трохи є, — пробубонів. — Ще рука ниє.
Водій «Ауді» замахав руками:
— То ти п’яний?!
— Проспався вже.
— То все нормально?
— Можеш їхати. Десятку дай.
— Та пішов ти, бовдуре!
…Василю пощастило. Автівка зачепила лише його руку, тому й полетів з дороги. Щоправда, приземлився невдало. Поболював бік і рука в суглобі.

Галина Петрівна сиділа напроти великого вікна і дивилася на вулицю. Її увагу привернув сусід, котрий вигулював свого собацюру. Саме того, який нещодавно покусав дитину місцевого «крутелика». Той ніби подав позов до суду. Подейкували, що між ними була сутичка. Потовкли одне одному пики. Тепер судяться.
Рипнули двері. Повернувся син.
— Ма! — крикнув з порогу Василь. — Це я. Ти вдома?
Галина Петрівна важко зітхнула. Приклала долоню до грудей. Щось там штрикнуло.
Син був наче тверезий. Але це ще гірше. Дивися, зараз знову «концерти» почнуться.
Не помилилася.
— Ма! Мені погано. — Увійшов до кімнати Василь. Невисокий, худий, гостре обличчя. Весь у батька, царство йому небесне. Отак пішов на той світ, безпутньо проживши недовгий вік. Горілочка… Ось і синок тією ж доріжкою пішов. Ех-хе-хе…
Василь ребром долоні провів по пересохлих губах.
— Ма! Дай десятку, бо здохну.
— Немає, — відказала з важкістю в голосі.
Син не відставав:
— Є. Я знаю.
— Звідки знаєш?
— Пенсію получила.
— То й що? — Галина Петрівна поклала руки на коліна.
Сиділа згорблена, змучена, з сумом в очах. На вигляд — сімдесят-сімдесят п’ять, а насправді тільки шістдесят нещодавно виповнилося. Останні роки підім’яли. Чоловіка поховала, син з пуття збився. Що трапилося? Досі таким не був. Чого недогледіла?
— Ма! Чого мовчиш? Дай, кажу, десятку, а то гигну.
— Не гигнеш, — спокійно відказала. Відтак підвелася зі стільця і сіла на край дивана. Хотіла прилягти. Та хіба тепер ляжеш?
— Ма!
— Василю, вгомонися. Скільки ще мене мучитимеш?
Син скреготнув зубами, схопився за правий бік.
Мати це помітила.
— Що трапилося?
— Так, нічого. То даси?
— Не дам.
Василь раптом кинувся до вікна, забрався на підвіконня. Відкрив одну стулку вікна.
— Зараз стрибну!
Потім настала затяжна тиша. Мати мовчки дивилася синові в очі. На обличчі — цілковита байдужість. Знала, що кинеться. Це вже не вперше він її так тероризує.
— Я стрибну! — знову пригрозив син
Галина Петрівна заворушила безкровними губами:
— Стрибай.
Василь виструнчився. Розвів руки, мов птах, нахилився вперед і… не стрибнув.
— Не даси? Ну… ну…
Тепер він стояв струнко, руки — по швах. Мабуть, зібрався стрибати «солдатиком». Знову приготувався. Подивився на матір. Потім глипнув на асфальт. Затим ще перевів погляд на матір. Та сиділа непорушно. За хвилю прибрала руки з колін і махнула ними синові, мовляв, стрибай. Махнула і злякалася: а раптом вистрибне? Недарма кажуть, якщо постійно думати про самогубство, то рано чи пізно його здійсниш.
Василь вкотре налаштувався стрибнути…

— Васька! Ану спинися! — крикнув знизу Вадим Шкотенко, дільничний інспектор, котрий саме в цей час з’явився на своїй дільниці. — Знову моча в голову вдарила? Злізь із вікна!
— А десятку даси?
Правоохоронця пересмикнуло:
— От, дурень! Та сама платівка! Васька!
— Ну?
— Злізь із вікна, кажу! Не дурій! Спокійненько. Злазь.
— Не можу. Мене трусить. Похмелитися треба. Десятку дай.
— Даю. Чекай, я піднімаюсь.
— Давай.
Двері відчинила мати.
— Я скоро збожеволію.
— Не хвилюйтеся, все буде добре.
Побачивши десять гривень у руках дільничного, Василь зліз із вікна. Далі — справа техніки. Ривок — і «самогубець» із кайданками на руках лежав на підлозі.
— Сука! — вилаявся син.
— У відділку поговоримо. Ти мене вже дістав.
Тут до квартири ввійшов наряд міліції, який викликав Вадим Шкотенко, піднімаючись сходами.

Василя до відділку міліції привезли під вечір. Відпровадили до кабінету. Один із правоохоронців кивнув на стілець:
— Сідай, екстремал.
Василь сів. Зсутулившись, потупивсь у підлогу. І тут міліціянти недогледілись як «арештант» опинився на підвіконні. Миттю розчахнув вікно і зарепетував:
— Я стрибну! Не підходьте!
— Не дурій, хлопче.
— Стійте на місці!
— Стоїмо.
— Дайте десятку!
— От твою…

Василя з вікна стягли. Знову одягли кайданки. Тепер під пильним оком міліціонера він прибирає територію. І все позиркує на вікна. Що з ним поки робити — не знають. Але, про всяк випадок, звернулися до лікарів. Якщо ті визнають, що молодий чоловік має проблеми із психікою, то його чекає тривале лікування.