ЗАГАЛЬНООСВІТНІЙ ШКОЛІ-ІНТЕРНАТУ — 50!
У першу неділю жовтня відзначаємо День працівника освіти або День вчителя. Це свято існує в усіх пострадянських країнах, ще з колишніх часів і дотепер. Воно об’єднує не лише країни, а й різні покоління. У кожного з нас є свій еталон вчителя, і найчастіше — це приклади реальних людей: ще з того часу, коли ми були у дитячому садочку, навчалися у школі або вузі. І нехай згодом не завжди є можливість подякувати улюбленим педагогам особисто, хочеться, аби вони знали, що справжні вчителі назавжди залишаються у наших душах.
Кажуть, у вихованні вся справа у тому — хто вихователь. Так і є: до мудрого педагога діти тягнуться, до нього поспішають на уроки, з ним радяться. А потім, після закінчення того чи іншого освітнього закладу, пам’ятають і згадують. Усім, хто мав у житті такого вчителя, хочеться бути у чомусь схожим на нього. Тож кожен освітянин, вкладаючи у дітей паростки найкращих рис, має право пишатися кожною порядною людиною. Бо й справді, набагато важливіше дати дитині не лише знання й уміння ними користуватися у житті, а виплекати у своїх вихованцях Людину.
Тож колектив газети «Звягель» вітає із професійним святом усіх освітян Новоград-Волинщини і бажає мудрості, вдячності за нелегку і важливу роботу, незгасаючого сонця у душах та віри у добро, яке ви творите!
Підходиш до загальноосвітньої школи-інтернату й одразу помічаєш, як дитячі оченята у вікнах слідкують за кожним твоїм рухом. Відчувається, що тут тобі раді по-особливому. За багато років роботи, зрештою, розумієш, коли журналістів зустрічають для «гарної статті», а коли — зовсім не тому, що ти журналіст. Щойно ми з фотокореспондентом переступили поріг закладу, як нас обступили його вихованці. Ми потрапили на перерву, тому у коридорах було людяно і галасливо, як і у кожній школі. Побачивши нашу розгубленість, маленький школярик Ярослав одразу визвався бути нашим гідом. А за мить, разом з ним, до кабінету заступника директора нас проводжали ще два наших нових друга — Аліна та Віолетта.
5 жовтня у школі-інтернаті відзначатимуть 50-річчя — у 1963-му році на подвір’ї закладу вперше пролунав шкільний дзвоник. А за півстоліття ця будівля стала у буквальному сенсі другою домівкою для півтори тисячі випускників. «Школа-інтернат стала важливим етапом у житті усіх, хто тут навчався, — говорить один із випускників закладу, письменник Арт Насак, котрий донедавна жив і видавав свої книги у Росії, а тепер мешкає у Коростені. — Саме цей заклад став колискою наших найщиріших почуттів і прагнень. А час, проведений за партами, дав нам усім незабутній досвід, що допомагає рухатися по життю, долати перешкоди, йти до мети».
— Зараз у нас навчаються і виховуються 154 учні, — розповіла Оксана Володимирівна Рибак, заступник директора загальноосвітньої школи-інтернату. Саме те, що школа — загальноосвітня, тут завжди підкреслюють — щоб у людей не виникали асоціації з сирітським інтернатом. — Усі діти мають батьків, але доля розпорядилася так, що їхні сім’ї опинилися у складних життєвих обставинах.
Складні обставини в усіх різні: у когось із дітей — неповна сім’я, в інших — багатодітна малозабезпечена родина. Про причини того, чому діти тут навчаються, керівництво говорить зі зрозумілою обережністю, щоб нікого з дітей не образити. Та й усі питання зникають, коли читаєш на стіні промовистий надпис: «Важливе не те положення, яке ми займаємо у житті зараз, а той напрямок, у якому рухаємося»…
І справді — діти не винні, що у матері або батька часом бракує грошей чи бажання повноцінно доглядати за рідною дитиною. А вона ж, як і усі інші діти, має право на освіту, розвиток, дозвілля. У школі-інтернаті ці та інші права вихованцям забезпечує і фінансує держава. Дещо дивно було не почути тут, як зазвичай у інших бюджетних закладах, скарг на погане фінансування. Напроти, тут говорять, що держава забезпечує усі необхідні потреби вихованців закладу. Щоправда, це не означає, що проблем тут не існує, але про них напередодні ювілею не говорять.
— У нас учні перебувають цілодобово: ми їх не лише навчаємо, а й одягаємо, харчуємо, — говорить заступник директора. — На вихідні дітей забирають додому батьки, хто має таку можливість, адже у нас навчаються дітки з усієї Житомирської області. Ті, хто мешкає у віддалених районах, додому їздять рідше. А загалом наша школа нічим не відрізняється від інших — навчальний процес проходить за тією ж програмою, що й в усіх загальноосвітніх школах. Діти наші теж нічим не відрізняються — такі ж активні, цікаві й творчі.
Як і в усіх школах, тут є учні, якими пишаються, прізвища яких записують у Почесну книгу. Серед таких випускників — кандидат технічних наук, доцент кафедри засобів радіолокаційної розвідки та радіоелектронної боротьби Василь Романюк, інженер-будівельник Володимир Балюрко, дипломат та колишній консул у Баварії Олександр Стряпін.
А ще тут навчалися і відомі місцеві підприємці, і медики, і представники багатьох інших професій — щоправда, не усі люблять це афішувати. Проте перемоги і здобутки кожного учня завжди були і залишаються гордістю для усього колективу школи-інтернату.
Серед їхніх «шефів» — такі серйозні організації, як обласне управління по боротьбі з організованою злочинністю, колективи міліції та 12-го інженерного полку. «Вони для нас не лише «шефи», а й наші друзі», — говорять у школі-інтернаті. Разом проводять спільні свята, заходи і концерти. Замість батьків уроки з вихованцями роблять вихователі — під час годин самопідготовки, а ще на різноманітних гуртках разом удосконалюють дитячі таланти. Треба сказати, що їх тут чимало — про це свідчить музей школи-інтернату, де зібрані ручні вироби з паперу, бісеру, дерева тощо, а також — історія закладу у фотографіях випускників різних років.
Усіх своїх випускників та друзів школа-інтернат чекає на святкуванні ювілею у середу, 5 жовтня. «50 років тут працює дружний і творчий колектив учителів, батьків та учнів. Сім’я, в якої радощі та невдачі — усе навпіл. Будемо продовжувати найкращі традиції», — підсумувала Оксана Рибак.