Іван уже кілька днів тероризував своїх батьків.
У сина була чергова «ломка».
Мати вкотре заблагала:
— Давай я тебе заведу до лікаря. Лікують же… — вона запнулася, злякалася вимовити слово «наркоманію». Та за хвилю продовжила. — Багатьох же ставлять на ноги. Я знаю. Он і в моїх знайомих сина також…
— Плювати мені на твоїх знайомих! — урвав материн монолог син. — Дайте мені грошей!
Після деякої мовчанки втрутився батько:
— Ми зла тобі, сину, не бажаємо. Послухав би нас. Тобі вже майже тридцять. Невже не хочеш позбутися тієї страшної залежності? Невже не хочеш жити?
— А хто жити не хоче? — ошкірився Іван.
Мати з надією подалась до сина:
— То ти згоден?!
— Не зараз.
— А коли ж?!
— Дайте гроші!
— Де у нас ті гроші? Копійки ж заробляємо.
— Постійно від мене ховаєте.
— Не ховали б…
— Ага! Значить, є?!
Мати — в плач:
— Ну що ти за дитина така? Скільки над нами ще знущатимешся?
— Іване, — знову озвався завжди спокійний і врівноважений батько. — Чому б і справді не сходити до лікаря. Пройдеш курс лікування, повернешся до нормального життя.
А Іванові, хоч кілка на голові теши, знай своє:
— Потім пройду. Та… Це — вічна тяга, розумієте? Вічна тяга і вічне падіння в прірву!
— Ось бачиш! — мати вхопилася за слово. — Сам це добре розумієш. То навіщо воно тобі здалося? Які муки терпиш…
— Бо так склалося, — знову перебив син. І хвилю помовчавши, вже ствердно, з вимогою додав. — Мені зараз треба доза! Бо помру.
— Не помреш, — із замисленим осміхом відказала мати. Скоріше це був не осміх, а начебто осудливо-болісна осмішка, за якою ховалися вистраждані роки — прибиті горем, недоспаними ночами, тривожними буднями…
Мати повторила:
— Не помреш. Не раз тіпало.
Іван аж завив. Як загнаний у западню звір. Як від тих пекучих материних слів, так і від нестерпної ломоти в кістках.
Сина кидало в холодний піт, в очах стрибали чортики, брав озноб. У такі хвилини думалося одне-єдине: як би дістати чергову дозу, і дістати якнайшвидше.
Син пригрозив:
— Якщо не дасте на дозу, — повбиваю! — і він… схопився за ножа…

За останні роки Іван перепробував усілякого: курив «травичку», нюхав «порошочки», «коловся». Спочатку перед своїми однолітками був героєм, міг їх образити і вважав, що це нормально.
Та з часом дози збільшувалися. Інколи почувався недобре, але варто було «вколотися» — і все минало. Іван був упевнений, що в будь-який момент зможе з цим «зав’язати».
Коли батьки помітили в синові переміни і здогадалися, в чому справа, — було вже запізно. Івана досить глибоко затягло в наркотичну залежність. Та син продовжував у матері брати гроші, нерідко без дозволу. Спочатку йому пробачалося. Та до пори до часу.
Минулого року Івана водили до лікаря, ніби сам того забажав. Була програма оздоровлення. Після чого син повернувся в нормальне русло життя. Та ось кілька місяців тому його знову засмоктала багнюка «дурманії». Чому? Від непевності в собі? Від безсилля? Чи, може, від бісиків у крові?
Батьки знали, що синові і справді потрібна була доза. Картину «ломки» бачили не раз, знали, чим воно закінчувалося. Дати синові гроші? Але ж це не вихід. Та й не було у них тих грошей. Життя-то яке настало? Тому й укотре запропонували звернутися до лікаря. Мовляв, ще раз спробувати пройти курс лікування. Лікують же! Та хіба допросишся?
У такі хвилини син переставав себе контролювати і міг піти на будь-що. Доки не отримає чергову дозу.

Коли Іван схопився за ніж, батьки миттю зачинилися в іншій кімнаті. І вже звідти викликала «швидку». Пояснили тим, що до чого.
Та медики приїхали не самі, з правоохоронцями.
Побачивши лікарів і міліціонерів, Іван вибіг на балкон і, на диво всім, спустився на четвертий поверх. У квартирі, до якої він потрапив, знаходилася дівчина років п’ятнадцяти.
Юначка мало не зомліла, побачивши перед собою невідь звідки виринувшого чолов’ягу.
А той наказав:
— Хочеш жити — мовчи! Сядь на диван — і ні звуку!
Та дівчина з переляку таки закричала.
— Мовчи, дурепо! — зикнув Іван. — Будеш розумницею — все буде нормально. Гроші є?
Юначка перелякано закрутила головою.
Іван скривився:
— Погано. Чи, може, брешеш? Всі ви брешете! — і він, зціпивши зуби і голосно мугикаючи, якось неприродно скрутився.
Кістки почало ламати з більшою силою, судомило…
А тут — стукіт у двері.
Іван, тамуючи біль, підскочив до них.
— Хто там?
— Міліція!
— Що вам треба?
— Відчини, хлопче. Хто ще є в квартирі?
— Дівча якесь, — відказав Іван. — Будете ламати двері — їй не жити!
— Вийди з квартири. Надамо тобі допомогу.
— Знаю я ваші допомоги.
— Чому ти нам не віриш?
— Бо не вірю!
— Вийди, ми знаємо, як тобі допомогти. Вже не вперше. Чуєш? Виходь-виходь.
— Та пішли ви!..
Тут Іван збагнув, що «непрошені гості» можуть, як і він, дістатися до квартири через балкон. Тому, щоб його не затримали, забувши про біль у кістках, кинувся барикадувати балконні двері. Почав стягувати до них столи, тумби, стільчики — все, що потрапляло під руки і що під силу було дотягти.
Міліціонери розуміли, що дівчинці загрожує небезпека. Тому, аби не втрачати дорогоцінного часу, було прийнято рішення йти на штурм.
Коли Іван зрозумів, що до нього пробиваються через двері, він стільцем вибив скло на дверях і по барикаді пробрався на балкон.
Повертатися додому сенсу не було, тому він почав спускатися на третій поверх.
Не пощастило. Він не втримався, зірвався і полетів униз.
Саме в цю мить до квартири потрапили правоохоронці.
— Де він?!
Та дівчинка-заручниця, продовжуючи сидіти на дивані, нічого толком сказати не змогла. Вона нажахано туди-сюди крутила головою і знизувала плечима.
Та все швидко роз’яснилося. Барикади, вибите скло…

Іван залишився живий. Завдяки каштановим віттям. Яка доля тепер на нього чекає, — поки невідомо.
А ось юній заручниці довелося спілкуватися із психологами.